Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ага.
— Скільки в них?
Семен прикинув: основа — приблизно 50 м2, довжина — 30 м, отже, об’єм — 1500 кубів. За густини граніту 2,5…2,7 тонни на кубічний метр це дасть…
— Орієнтовно 4000 тонн. Кожен.
Левко присвиснув.
— Здуріти…
— Хтось дуже постарався, тягнучи їх сюди.
Приблизно посередині між 2-м і 3-м рівнями повзуча рослинність, що вкривала нижню частину мурів, закінчувалась. Вище йшли голі стіни — за винятком невеликих гайків там, де крайка нижнього рівня значно відступала від початку стіни верхнього, утворюючи тераси. В одному місці Сьома помітив самотнє дерево, що, здавалося, стирчало із прямовисної стіни. Великі жовті квітки рясно обсипали крону. Дерево виглядало знайомим. «Бруґмансія?» — спливло в його голові.
Хлопці похмуро озирали Твердиню. Несподівано виявилося, що їхні жертви мають сенс. Паїтіті існує! Голодні, обдерті та виснажені, з однією зламаною ногою, вони таки знайшли її. Вони зробили те, що не вдавалося десяткам інших експедицій. І ніхто тієї миті не думав, що побачити Паїтіті — це навіть не півсправи; що основне — повернутися назад і розповісти про знахідку.
— Спирайся на мене, — Ґрем підставив Семену плече, — а ти тримай з іншого боку.
Українець обхопив росіянина з лівого боку — той підігнув ноги, — й удвох із мулатом вони знесли хлопця вниз. Сатомі покинула спорядження в лісі та пішла слідом.
Через хвилину друзі спинилися біля проходу в одному з блоків зовнішнього муру. У прорубаний отвір без зусиль могли пройти поряд два слони. Левко облишив Сьому й із роззявленим ротом підступив до моноліту.
— Не вірю власним очам… загублене місто інків, хоча… — хлопець гірко розсміявся. — Які інки? Ґуннар мав рацію, таке не могли збудувати інки. Розумієте, що це означає? — Левко притулив долоні до каменю. Не обертаючись, звертався до товаришів. — Ми зробимо переворот в історії. Тут справді задовго до інків хтось був. Не просто хтось. Цивілізація! І подивіться… — він захлинувся, слів не вистачало, щоб описати хворобливий, недоречний захват. — Це розриває мій мозок. Уявляєте? Сьомо, ти можеш таке уявити? Ми — не вінець творіння. З усіма нашими літаками, айфонами та ядерною зброєю. За тисячі й тисячі років до нас на планеті жила значно більш просунута цивілізація…
— Лео, — тихо покликав Семен.
Українець не реагував, ошелешено водячи руками по гладкій поверхні мегаліту.
— Чуваки, ми станемо знаменитими…
— Лео! — гукнув Ґрем.
Нуль реакції. Левко стояв до них спиною, абсолютно поглинутий руїнами.
І лише коли Сатомі істерично прокричала:
— Лео!!! — хлопець обернувся. І усвідомив, що зазирає просто в дульний отвір АКМ, модернізованого автомата Калашникова[99]. Характерна скошена цівка легенько тремтіла за сантиметр від його носа — так близько, що він уловлював легкий запах зброярського мастила та різкіший дух порохових газів. Із-понад мушки витріщалося перуанське обличчя: кругле, смагляве, з опуклими вилицями та високими дугами брів.
Сюрпри-и-и-з!
Левко не став зчіплятись очима з чоловіком і глянув праворуч. Одразу троє тримали під прицілом Ґрема Келлі, встромивши дула автоматів йому межи лопаток. Ще один за шию притримував Сатомі. Зважаючи на забинтовану ногу, в Сьому ніхто не цілився, хоча біля росіянина також стояло двоє перуанців.
Левко сказав:
— О’кей, — і почав поволі піднімати руки. Дурнуватий жест, ніхто його не просив, але він мусив якось показати, що не має на думці опиратись.
Перуанець, який наставив на нього АКМ, щось прокричав іспанською, відхилився та з розмаху вгатив його прикладом по обличчю. Левкова щелепа зсунулася далеко вбік, а перед очима застрибали пульсуючі малинові кружальця. Останнє, що він устиг осмислити, перед тим, як червоні плями розрослись у суцільне непроникне тло й стали чорними, — на нападниках був європейський одяг і химерні браслети, на яких ритмічно блимали сині лампочки.
Свого зіткнення із землю Левко вже не відчув.
Усередині. В полоні
LXXX
12 серпня 2012, 14:48 (UTC -5)
Паїтіті, Мадре-де-Діос, Перу
Левко прийшов до пам’яті від того, що його трясло. Двоє перуанців, ухопивши під пахви, тягли його темним переходом углиб Твердині. Голова хлопця гойдалася з боку в бік, стукаючись підборіддям то об праву, то об ліву ключицю. Руки за спиною було стягнуто пластиковим фіксатором. Тонкий, але міцний пластик боляче врізався в шкіру. Українець відчував, що з порізів на долоні вже сочиться кров.
Ноги волочилися підлогою.
Левко напружив шию, підняв голову та роззирнувся. Коридор мав незвичайну форму. Попід стелею через кожні три-чотири метри висіли видовжені, сполучені дебелим дротом лампи. Запилюжені ліхтарі заливали галерею слабким брудно-блакитним світлом. Окремі блимали. Стіни та стеля проходу були кам’яними — зі значно менших, ніж зовнішні, та однаково немалих блоків; більшість — завбільшки з шафу для одягу, хоча траплялися й менші — такі, як телевізор. Долівка була ґрунтовою та горбкуватою, особливо порівняно зі стінами, проте добре втоптаною. Вона полого здіймалась у напрямі їхнього руху. Стеля виглядала ступінчатою: кілька метрів тягнулася рівна горизонтальна ділянка, що закінчувалась уступом. Тому під час просування постійно здавалося, що стеля намагається втиснути гурт у підлогу: після довгих — 6–7 метрів — горизонтальних відтинків перуанцям доводилося нахиляти голову, щоби пройти до наступної секції. Стеля нагадувала перекинуті догори ногами велетенські сходи. Незважаючи на гудіння в голові, Левко здогадався, що цей конструктивний атрибут пов’язаний із особливостями спорудження цитаделі: переходи виникали потому, як будівничі певним чином розташовували мегалітичні гранітні блоки, лишаючи в тілі споруди чималі пустоти. Для того щоби пустотами можна було пересуватися, нижню частину коридору присипали землею й утрамбовували, а верхню — покидали такою, як є, ступінчатою.
Довго втримувати голову піднятою не вдавалося — шия боліла. Левко озирнувся через праве плече, проте тут-таки вилицю пропекло болем. Щелепа спалахнула, а з очей зацебеніли сльози. Попри це, швидкого погляду вистачило, щоби переконатися: друзі поряд. Сьому сунули відразу за ним; росіянин тихо стогнав, намагаючись якомога вище піднімати ногу. Судячи із придушених зойків, що прохоплювалися крізь стогін, це не завше вдавалося. Ґрем і Сатомі, оточені конвоєм, похнюплено плелися слідом за тими, хто ніс Семена.
Двічі після того, як Левко отямився, загін змінював напрям руху, проминаючи похмурі, слабко освітлені зали з кількома входами й виходами. Приміщення в плані мали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твердиня, Максим Іванович Дідрук», після закриття браузера.