Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

форму шестикутників, от тільки стіни були не гладкими, як у галереях, а… хлопець досить довго не міг дібрати потрібне слово… якимись наче тривимірними. Вони складалися з невеликих, у перетині не більше як два квадратні метри, блоків, які виступали зі стін на різну довжину. Окремі на ширину долоні, інші — на півметра та більше. Виступи відзначалися різною формою, через що стіна ставала схожою на кристал чи на спрощений тривимірний макет нью-йоркського кварталу, щільно забудованого хмарочосами.

Сходів не було. Конвой, як і раніше, простував угору похилою ґрунтовою долівкою. Звідкись із надр Твердині пробивалося приглушене аритмічне гупання.

Третя зала виявилася суттєво більшою. Світла настінних ламп не вистачало, тож конвоїри ввімкнули кишенькові ліхтарики. У цій залі «тривимірними» здавалися не лише стіни, а й підлога. Між блоками, що піднімалися з долівки, розкинулася мережа «траншей» — інтер’єр якось дивно поєднував у собі футуристичність і моторошну сірість середньовічних замків. Ширина проходів не перевищувала метра, через що нести полонених було незручно. Левко спробував підвестися, показуючи, що здатен іти сам, але конвоїрам це не сподобалося, котрийсь із них утихомирив українця стусаном у вухо.

Біля однієї зі стін блоки розступились, і Левко побачив освітлений вхід до сусідньої зали. Вхідний отвір було затулено шматками товстого поліетилену, проте завдяки світлу з приміщення хлопцеві вдалося розгледіти обладнання. Сучасне обладнання: столи, крісла, стелажі із серверами, настільні лампи, комп’ютери. Здається, навіть мікроскоп. Ізсередини долинав спокійний шум голосів і ледь вловне гудіння комп’ютерів. Левко навіть відчув характерний запах серверних кімнат: суміш озону та пригорілого пилу з вінчестерів і друкованих плат. А тоді здригнувся. Поліетилен розійшовся, випустивши смужку світла, і з кімнати вийшов чоловік — білий! — у блідо-зеленому лабораторному халаті, окулярах і гумових рукавичках.

— Ей! — не стримавшись, вигукнув Левко. Серце підскочило. Він білий, отже, мусить зупинити цих перуанських варварів. Він допоможе їм!

Чоловік завмер і зацікавлено глипнув на Левка. А тоді зняв рукавички, заштовхав їх до кишені халата, дістав цигарку та незворушно закурив.

Українець похолов. Він дивився на чоловіка в халаті, поки його не затягли за черговий поворот кам’яної «траншеї», а той лише курив, безстороннім поглядом проводжаючи колону з полоненими.

«Що за хрінь? Куди ми потрапили?»

Через хвилину перуанці вступили до чергової галереї та зупинилися. Підйом ставав крутішим, і вони вирішили перепочити. На вході до коридору було зовсім темно. Конвоїри віддихувались у пітьмі. Хтось узяв цигарку, спалахнув вогник запальнички, й Левкові ніздрі защипало від запаху дешевого тютюну.

Вони стояли навпроти ще одного підземного відгалуження. Левко здогадався про це через протяг, що немовби споліскував ноги, а згодом, коли очі призвичаїлися до темряви, зауважив ліворуч і трохи вище хідник із трапецієподібним склепінням, схожим на видовжені арки на ритуальних спорудах у Чичен-Іці та Паленке. У проході також панувала пітьма, та незабаром Левко побачив невиразні сплески світла. Спершу вони здалися відблисками ламп, які погано працюють, утім, придивившись, хлопець збагнув, що помилився. Світло здавалося бляклим не тому, що було слабким, а тому, що його джерело знаходилося надзвичайно далеко. Ступінчате склепіння відкривало шлях не до бічної галереї — за ним поставав велетенський зал, стелі якого не було видно, а бокова стіна знаходилася метрів за тридцять від входу. Левко примружився, вдивляючись у плями світла. Зіниці розширювались, пристосовуючись до пітьми, очі щомиті розрізняли все більше відтінків сірого. І тоді він розгледів: попід стіною зали гойдалися на тросах платформи — такі, як ті, з яких прибиральники миють вікна хмарочосів. Левко зауважив лише дві, бо через прохід відкривалася тільки невелика ділянка стіни. На платформах стояли чоловіки. Підсвічуючи собі лампами, вони… Левко напружився… що вони робили?.. фотографували стіну?..

Ні, не стіну, несподівано осягнув хлопець. Символи. Завдяки зблискам фотоспалахів він угледів, що поверхня порожнини щедро всіяна невідомими письменами. Вони вкривали всю стіну — від долівки й до стелі.

ПИСЬМЕНА!

Пересилюючи біль у щелепі, українець глянув на Семена. Проте Сьома, впершись підборіддям у груди, лежав із заплющеними очима й ні на що не реагував.

— Vamos![100] — перуанець докурив і наказав рушати далі.

Утробне гупання стало віддалятись.

LXXXI

Проминувши ще кілька поворотів, загін потрапив до галереї верхнього рівня: над нею стелі не було — коридор вибирався на сонце. Конвоїри вивели бранців на відкритий простір. Уперше від моменту виїзду з Пуерто-Мальдонадо друзі позбулися тягара всюдисущих дерев, побачивши так багато неба відразу.

Мружачись, Левко роззирався. Вони опинилися на самісінькій верхівці Твердині. Верхній майданчик був ідеально рівним. Як і на інкських сільськогосподарських терасах, усю площу наповнювала земля, повсюди росла трава. Де-не-де пробивалися дерева, оточені негустими й невисокими кущами.

Горішня тераса мала форму дуже витягнутого прямокутника. У довжину вона виглядала як два футбольні майданчики, в ширину ж складала три п’ятих від ширини футбольного поля. Посередині тераси, з південного її боку, здіймалася ступінчата піраміда з напіврозваленою церемоніальною будівлею на вершині. Зовні вона відрізнялася від інкських пірамід, більше скидаючись на піраміди майя. Блоки було витесано з дивного каменю, що вилискував на сонці, наче метал. Левко ніколи з таким не стикався. Із боків тулилися дві менші піраміди, їхні діагоналі слугували продовженням діагоналей великої. Зміщене щодо поздовжньої осі тераси розташування пірамід надавало горішньому рівневі твердині схожості з палубою авіаносця.

Коло пірамід розмістилися дерев’яні бараки з бляшаними дахами кольору хакі. Навпроти них — два навіси, що ховали від сонця столи, розкладні стільчики, якісь дошки зі схемами, комп’ютери й іншу цифрову апаратуру. Поруч із навісами височіла щогла з подібним до корабельного радаром, який обертався на вершині. Одразу за щоглою стриміла велетенська тарілка супутникового зв’язку. У траві поміж навісами зміїлися дроти. Більшість вела до масивної жовтої будки (більше як три метри завдовжки та майже два метри заввишки), в якій Левко за характерним жовто-чорним логотипом компанії впізнав дизель-генератор британської фірми «JCB». Ще далі стояло кілька дерев’яних столів і один здоровенний військовий намет. З іншого боку від пірамід чорнів силует гелікоптера — того самого, який Левко та друзі бачили вранці. То був «EC12 Colibri»[101], одномоторний, виробництва французької компанії «Eurocopter», покритий особливою фарбою, що не відбивала сонячне проміння.

У найвіддаленішому, західному кінці тераси вимальовувалися циліндричні ангари. До них тягнулися протоптані стежки. Що здивувало найбільше — це дюжина кудлатих лам, котрі мирно паслись уздовж платформи.

Усе вкупі — навіси, бараки, металеві ангари, супутникова тарілка та навіть гелікоптер — затуляли камуфляжні сітки. Дах одного з бараків укривав товстий шар моху.

Ким би вони не були, ці хлопці дбали