Читати книгу - "Останній письменник, Марек Краевський"

враження. Все даремно! Він продовжував хитати головою і казати: "надто лялькувато". Це слово йому дуже подобалося. А в якості прикладу завжди нам ставив ось цього старикана!

Скриптор дивився на викривлене гнівом обличчя дівчини. Чув, як його шкіра, стиснута пекельним гумовим костюмом і залита його власним потом, почала скорочуватися, а потім швидко розширюватися. В цей час її подразнені нерви паралізували його болем. Письменник заплющив очі, і його голова трусилася.

Із залу почувся схвальний гомін. Він не знав, що захоплення, яке виникло в аудиторії, стосувалося не тільки історії маленької Хіларі, але й зображення, що проектувалося над ним. Це був нинішній крупний план його обличчя – фіолетового, опухлого, охопленого пароксизмами. Людям дуже сподобалася ця ілюстрація історії графічними зображеннями страждань.

– Він постійно ставив мого брата як взірець прогресу у творчості. О так! В нього він насправді вірив. Одягав його у військовому стилі і наказував писати про боротьбу, честь, чоловічу дружбу, спорт. А бідолашний Хілек йому піддавався. Він написав ті нісенітниці, щоб задовольнити його… Ви помиляєтеся, якщо думаєте, що йому це вдалося. Батько все хитав головою і казав: не так, так не повинно бути! Більше сили, більше мужності! Але це була справжня похвала порівняно з тим, як він рецензував мої твори.

Вона подивилася на натовп слухачів. Якусь мить мовчала. Напруга росла.

– Я вирішила, що переможу свого брата, що це я, а не він, буду найбільшою неологомахинею у світі. Тільки він, все одно, на думку мого батька, був кращим за мене… І раптом я зрозуміла, що на це є лише один спосіб. Братовбивство…

Залою прокотився стогін захвату.

Серпень 2073

Тимон Петрі без стуку увійшов до кімнати сина. Потягнув носом. Смерділо. Шкарпетками, гормонами, підлітковим потім.

Хіларі стояв на колінах перед екраном. Хлопець був голим. І мастурбував. Побачивши батька, крикнув і стрибнув під ковдру. Додатку закрити не встиг. Зрештою, Тимон знав усі паролі свого сина.

Петрі підійшов до екрана. І побачив, як оголену жінку жорстоко били ногами троє чоловіків, одягнених лише у чоботи для верхової їзди. Раптом один з них розсунув їй ноги й нахилився над нею.

Потім Тимон Петрі відчув, як у горлі закипає блювота. Він рушив до хлопця, який згорнувся калачиком на ліжку. І почав бити його кулаками. По голові, по голій спині, по тендітних руках.

– Ти збоченець! – прошипів він тоді. — Сміття дегенеративне! Не міг подрочити під нормальне порно? Треба було створити порнуху з власним обличчям?!

Він зупинився, важко дихаючи.

– Я тебе вб'ю! – Хілари раптом скрикнув тоненьким голоском, що ламався від мутацій.

У руці він тримав гострий японський ніж, щоб потрошити рибу – той самий, як той, яким один старшокласник кілька років тому зарізав свого однокласника. Лезо погойдувалося в ще тремтячій руці дитини.

Батько спокійно дивився на нього.

– Я тебе не боюся. Справжній чоловік не боїться хлопчиська з ножем.

Цей спокійний тон вплинув на Хіларі. Він відклав зброю. Батько не ворухнувся, не кинувся його ловити, щоб зразково покарати. Просто сидів і дивився на Хіларі кам’яним поглядом.

– Це не моє обличчя, — спокійно сказав хлопець. – А її... Моєї сестри.

Петрі склав руки на грудях. Він був дуже зосереджений.

– Цікаво, - сказав він. – Говори далі!

– Вона пише кращі оповідання, ніж я, хоча ти кажеш інакше… — прошепотів Хіларі. – А я хотів її знищити. Зґвалтувати.

Тимон несподівано обійняв хлопця.

– Це чудова, геніальна історія про символічне зґвалтування, сину! - прошепотів він. — Напиши її! Будь ласка! Я люблю тебе, сину!

– Добре, тату.

Останній день 2077 року

– А мені він ніколи не сказав, що любить...

Вона долонею вказала на Тимона Петрі на екрані. Тепер той витирав пальцями куточки очей.

– Ніколи. Через п'ять хвилин він був у моїй кімнаті. Він змусив мене прочитати мою історію. Ту саму, яку задав тиждень тому. Ми писали по одній на тиждень. А я боялася, не хотіла читати. Тому що чула, як він кричав на мого брата через стіну, чула удари, які йому наносив. Я не могла нічого прочитати, бо зціпила зуби від страху... - Дівчина подивилася на публіку. - Вінсент! - вигукнула вона. — Розкажи, що було далі! Ось мій психіатр і партнер, доктор Вінсент Мартинович з Мазовії!

Ця різноманітність і тимчасова передача оповісті комусь іншому дуже сподобалася глядачам. Вони почали схвально бурмотіти й озиратися, шукаючи людину, яку викликали продовжити розповідь.

Зі стільця піднявся кремезний чоловік середніх років. У нього була скуйовджена борода, розміром з лопату, і сивий кінський хвіст, що виривався з-під недбало зав’язаної гумки.

– Я тоді працював у Вроцлаві, у старій психіатричній лікарні на вулиці Крашевського, – сказав він.

Комісар, його руки вже були вільні від наручників, завмер від подиву, побачивши психіатра з Отвоцка.

– Так ось чому, — сказав колишній поліцейський, підвищуючи голос від подиву. - Тому він мені не допоміг, коли я до нього приїхав...

– Гей, тихіше там! – вигукнув Матеуш Віташек. – Давайте подивитись!

– Дівчина була у жахливому стані, – сказав Мартинович. – Побита і закривавлена. Найбільше мене налякали її зуби. Батько намагався їх чимось розкрити і зламав два з них. Але це ще нічого. Це був лише початок… Пекло почалося тільки в моїй лікарні. Вона вигиналася дугою, забризкала блювотиною всі стіни… Її крик був жахливим. І ті вирази іноземними мовами…

Серпень 2073 року

– Що вона кричить, докторе? Що це за дивні мови? – запитав Тимон Петрі.

– Дивні, а до того ще й древні, — відповів лікар і подивився на власний фон. – Мій трансель ідентифікує ці речення як італійські або латинські. Звідки ваша дочка знає латину?

– Не знаю, — прошепотів батько. – Я нічого не знаю про власних дітей… Може, пан мені щось підкаже?

Петрі обернувся до лікаря й раптом схопив його за лацкани халату. Ті порвалися в жиластих сильних руках нападника. Оголили грудну клітку лікаря. Серед волосся було чорне татуювання. Перевернутий хрест.

Петрі не звернув на це уваги.

– Що не так з моєю дочкою? Кажи! Що з нею? Говори, курва, або я тебе знищу, коновал!

Мартинович з трудом відірвав руки нападника від себе.

– Релігійники назвали б це одержимістю, — спокійно відповів він. – Про цю дисфункцію нам відомо не набагато більше. Не буду втомлювати пана