Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У 1946 році батько попадає під поїзд, і йому ампутують ступню ноги і ліву руку. Мати написала про це нещастя у село. Місяць минув - ніхто ніяк не відреагував. Тільки Іван Кононович промовив такі «історичні» слова: «Ну, що ти там попав під поїзд, що тобі там руку й ногу одрізало, це все пусте, головне, ти тепер будеш співчувати інвалідам». Отак, значить, поспівчував родич.
Згадував оце я про діда Дмитра, але найкраще він описаний у батькових споминах, там з деталями розказано, як вони відзначали свята. Цілий рік економлять, сірничка зайвого не витратять, а як починається якесь свято, тут уже ніяких економій - все вали на стіл, і хто скільки хоче їж, випивай і закусюй. Отакий був порядок.
Кілька слів про Захаркову дружину - Ганну Іванівну. Оце спаде їй щось на думку - захотіла капелюшок; він коштував 30 рублів, а корову тоді можна було купити за 45 рублів. Захарко доказує їй, мовляв, що ти собі думаєш, нащо тобі той капелюшок, це ж село, до корови ти ж у ньому не підеш. Ні, вперлася, - тільки капелюшок! Місяць не говорила, місяць їсти не варила, ні дітям, нікому. Захарко сам справлявся. Змушений був, одержавши платию, купити їй того капелюха. Наділа вона його два рази, а потім як повісила його в кладовці, то там його міль і з'їла. Або за дрібничку посварилися, вже все: не говорить, їсти не варить, Захарко забирає дітей у садок, там на багатті щось собі варять, і раптом чути голос із хати: «Гей ви, чорти, йдіть до хати». А Захарко каже: «Не йдіть, дітки, то мама чортів зве».
Чи згадати хоча б про той випадок, коли Митя у матері поцупив гроші, щоб поїхати на Далекий Схід. У всьому винуватий виявився мій батько. Скільки вона вже після того жила, вже й на Донбас усі переїхали, вона весь час повторювала: «Ти з Митею мене обікрав». Хоча Митя у спогадах до тонкощів все описав, як це вийшло, хто його підбив на це діло. Та це для неї нічого не важить; вона вирішила, що Макар обікрав, - отже, Макар.
Тепер треба розказати про батька.
Батько мій все своє життя, як той премудрий пічкур, просидів у норі, протремтів. Він брав участь у боротьбі проти радянської влади, і це позначилося на всьому його житті. Сидів тихенько і не кукурікав. Мати безперервно його лаяла, що він не просувається по службі і т. д. А він просто боявся висовуватись. Нам вистачало і того, що було.
Трохи відійду від теми і розкажу про материн рід.
Частина села, де народилася і жила мати, називалася Причепівка. Материне прізвище Танець. Мати в мене була принципова: що задумала - те зробить, і батько в неї був під каблучком. Батько думав, що в нього в сім'ї демократія, радився з нею, а мати давно все сама вирішила.
Її батько - Юрій Іванович Танець, мати - Євдокія Юхимівна Мелник (менша сестра Григорія Мелника, першого чоловіка тітки Килини).
Батько материн був сиротою, виховувався у свого дядька. Його батько, Іван Маркович, недовго жив, помер молодим. У характері Юрія Івановича була деспотична струнка. Він служив в армії, дослужився до унтер-офіцера, був в артилерії, брав участь у боях. Якось австріяки оточили їхню батарею, то він як рвонув гармату, щоб зірвати її з позиції, що аж грижа утворилась.
Він був звільнений від військової служби і вже до кінця життя залишався вдома.
Юрій Іванович був широкоплечий, голубоокий, дуже сильний, хуліган на все село, бабій і випивоха. Не те щоб він запивав, та коли попадалася компанія, то він всіх за стіл позаганяє, сам сідає скраю, дістає з-під стола пляшку і починає пригощати. І виходу вже немає тому, хто туди попав - тільки під стіл звалитися п'яному до чортиків. Бійки зчиняв у селі, будь-кого міг набити; щоб його набити, збиралося чоловік двадцять і били так капітально, що Танець лежав по три місяці у лікарні. Але коли виходив, то знову починалося все спочатку. Буває нап'ється п'яний і починає трощити посуд. Емальований посуд як гахне ногою, а емаль лущиться і шелестить: «ш-ш-ш». «Ага, так ти мене ще втихомирюєш?» - та сильніше давай бити. А як мине час запою, він усе відновить, все поверне назад; все хазяйство на місці. Коли він напивався, то його жінка Євдокія Юхимівна тікала з хати, бо він завжди їй докоряв її батьком. Юхима він ненавидів. Моя мати розказувала таке. В них у хаті було вікно у залі, через яке можна було в хату влізти, бо розчинялися обидві шибки. Коли баба втікала, дід сідав коло цього вікна і сторожував: «Чтоб Юхима здесь не было». Він, як вже повернувся з армії, все «па-рускі» говорив. Ото сидить він і хропе, спить, сидячи на стільці; мати тихенько киває бабі, легенько одкриває на вікні клямочку, мовляв, залазь. Тільки баба закине ногу у хату, а дід як схопиться: «Что-что? Юхим?». Вона знов навтьоки.
У 1919 році, очевидно, із ревнощів, Юрія Танця вбили. Лишилося шестеро дітей: Степан, моя мати, Марія, Настя, Степанида і Галя. І так баба їх вигодувала, не вивчила, але заміж дочок повіддавала.
Це коротко про мою матір. Тепер треба розказати про двоюрідного брата Митю.
Митя - це син Захарія Дмитровича. Я його пам'ятаю з самого малечку. Він за мене старший на 10 років. Як було приїжджаємо ми в село на канікули, тут уже родичі збираються, приходить і Митя. Ми з братом надворі повзаємо рачки та «гав-гав-гав». Митя разом з нами. Парубок 14-річний, а теж «гав-гав-гав». Тобто у нього трошки якийсь заскок був. Він там у своїх спогадах розказує, як він вікна різав, як його батько за це карав і т. д. Але він ще й не такі штуки проробляв у нас. У мого батька вдома були годинник і телеграфний апарат Морзе. Добрався він до того годинника, розібрав його, вже бачу, у сусідів у того скельце, у того механізм, у того циферблат. А був же хороший кишеньковий годинник у батька. Батько потім сварив мамашу, як це вона допустила. Потім розібрав Митя і телеграфний апарат Морзе, довго діти гралися, як дзигами, колесами. Все це, звичайно, як він ще був малим. Згодом він переїхав на Донбас; зразу в шахті робив, обгорів там (облився випадково бензином, а лампа-шахтьорка була відкрита, і бензин загорівся). Покалічив руки, але в армію потім все одно взяли. Спочатку був писарем, а потім його кинули на передову тягати ящики з гранатами. Тут його і поранило в ногу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський», після закриття браузера.