Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

свідчення — це вже буде зовсім інша справа.

Костогриз мовчки підвівся і пройшовся кабінетом.

— Щось вас бентежить, Григорію Віталійовичу? — в’їдливо запитав слідчий.

— Так, бентежить.

— І що ж?

— Моральний бік цієї справи.

— Поясніть, бо не цілком розумію, — здивувався Валігура.

— Виходить, що маємо натиснути на дитину, щоб вона почала свідчити проти батька, нехай навіть той остання підлота. І в результаті його чекатиме, як мінімум, величезний штраф, ну й роботу втратить стовідсотково. А може й засудять. І буде ця дитина далі жити з моральною травмою.

— Он як… — вражено похитав головою Валігура. — А якби мої експерти на чашці Петрі, у якій посіви роблять, знайшли відбитки пальців цієї, як ви кажете, дитини? Тоді вас усе б влаштовувало? Власна совість була б чистою, що не скалічили чужої долі? А якби через оцей гармидер помер хтось? Я пам’ятаю, що тут робилося! Усі служби були паралізовані. Тоді як? Ця «дитина» має більше вісімнадцяти років і повинна нести відповідальність за свої дії. А ви її жалієте. Знаєте що? Я хоч і не медик, а знаю, що того, хто не веде боротьби з вошами, вони рано чи пізно заїдять.

— Усе це так, — зітхнув Костогриз. — Але вам не зрозуміти нашої професійної звички. У нас якщо не подумав, помилився, далі — непоправне.

— Що ж, думайте, — сухо промовив слідчий, підводячись зі стільця.

Розкішний чорний «БМВ» під’їхав до роздоріжжя і зупинився на узбіччі під деревами.

— Он, — показав рукою той, хто сидів за кермом. — Бачите — там, де смереки ростуть.

— Ану давай свою куртку, я ж казав тобі зверху покласти.

— А навіщо? Що, вдягатимете?! Для чого?

— Миколо, Миколо… — важко зітхнув новий голова обласної адміністрації. — Чого так туго кумекаєш? Їй-бо візьму когось із місцевих. Вже у черзі стоять.

— Ну чого ви, Васильовичу… — заканючив той. — Я ж служу вам вірою і правдою!

— Гаразд, — скривився Моцур. — Машину тут лишаємо, підемо через галявину. Нехай не бачить твоя ворожка, на чому приїхали. Побачить «беху» і почне про великий бізнес заливати…

— Чого ж тоді йдете? — не зрозумів водій.

— Цікаво. Поважні люди до неї ходять. То ж спробуємо її заплутати. При ній я до тебе на «ви», а ти до мене на «ти», буцім ти бос. І піджак мій вдягни! Все, давай, бо скоро вечір, виспатися треба. Завтра знову «в народ». Як мені це набридло! Швидше б уже вибори…

Вони наблизилися до хатини, невеличкої, але охайної, з новою огорожею та великим квітником. На лавці сиділо кілька людей, тому довелося чекати. А коли увійшли, у Моцура з’явилося враження, що його хотіли здивувати. На жінці середніх років, яка претендувала на статус відомої провидиці, не було жодних характерних причиндалів — народного одягу, релігійної символіки та атрибутики. В кімнаті він не побачив нічого дивного. Звичайна шафа, на господарці проста кофтина і штани від спортивного костюма. Скромна зачіска. Звичайна мова.

— Слухаю вас, чого бажаєте?

— Ми… цей… хотіли б… — почав Моцур.

— Чекай, я поясню, — втрутився водій. — От заступник мій захотів дізнатися про свою долю. Чули про вас. Якраз повз ваш дім їдемо з Карпат. Тільки розцінки б знати. Скільки за таке просите?

— Як дасте, так і буде, не хвилюйтеся, — заспокоїла вона. — А долю… що маєте на увазі? У широкому розумінні? Хочете почути, коли і як помрете?

— Ні-ні! — замахав руками слуга народу. — Найближчу долю.

— Продав ти свою долю.

— Господи… — почав нервуватися можновладець. — Я не хочу, щоб ви говорили загадками. Тільки найближчі події, які на мене чекають. Може якусь користь із візиту до вас винесу, чогось остережуся, заходів вживу.

— Заходів якраз і не вживете, — не зморгнувши заявила жінка.

— Чому? — проковтнув Моцур, відчуваючи дискомфорт.

— Не зможете.

— Чому?

Крижаний холод заповз під його одяг. «Не зможу… А не каже, чому. Бо просив не казати, де і як помру. От, чортівня…».

— Ну, ви ж не здатні по-іншому жити, — пояснила жінка. — Спосіб життя змінити. Не рити собі яму. То про що мова?

— А як я живу? — остовпіло запитав той.

— Навпаки. Хіба ні? Того й боїшся.

— Що ви маєте на увазі? — напосівся чиновник.

— Ви самі аналізуйте. Я лише кажу те, що відчуваю. А ви вирішуйте, брати до уваги чи ні.

— Гм… — зовсім розгубився Моцур. — Я розумію. І все ж таки… Про найближчі події… Хотілося б… якоїсь конкретики.

Вона сіла навпроти і взяла руку гостя у свої, але той міг заприсягнутися — на лінії долоні не дивилася. Просто тримала. Потім зазирнула в очі, тоді попросила пройтися кімнатою і сісти до неї спиною. «Навіщо я сюди приїхав?» — майнула думка, коли неприємний крижаний холодок почав заповзати за спітнілий комір сорочки.

— Бачу я, — нарешті промовила ясновидиця. — Засохлий хліб, залізо на вікнах, кашу на воді, людей з малюнками. І відчуваю, як те, що у тебе завжди йшло наче по маслу, несподівано загальмується.

— Про що ви? Можна конкретніше?

— Транзит продуктів. Більше нічого не скажу.

— І все? — розчаровано вигукнув посадовець.

— Наразі так, — розвела руками жінка. — Більше нічого не бачу взагалі.

— А… що робити?

— Нічого. Нічого ти не зробиш. Я вже казала. Це вище твоїх можливостей. У тебе свій шлях і ти мусиш його пройти.

Він ішов до авта по сухій траві так швидко, що водій ледве встигав. Бурмотів прокльони упереміш з матюками.

— І такі, як вона, підуть за мене голосувати?! А я завтра маю їхати їх агітувати. Дебілка. Чорт мене смикнув сюди пертися. Все ти…

— Я хіба наполягав? — виправдовувався Микола. — Самі схотіли! Та що вона такого, власне, сказала?

— Що сказала?! — визвірився бос, вмощующись на сидіння. — Тюрму напророчила! Сухарі, зеки з татуюваннями і ґрати на вікнах. Звідки вона це взяла?

— Та облиште, Васильовичу, — заспокоював водій.

— Що — облиште? Ти чув чи ні? Вона зразу зрозуміла, хто з нас хто. Сказала, що роблю навпаки.

— Ну то й що? — не здавався підлеглий. — І так видно хто ви, а хто я, яку б куртку не вдягали.

— Сказала, що процес, який завжди йшов гладко, несподівано загальмує! — нервувався той. — А до того все йде! Бісовський натякав, що треба умови переглядати. Ми не схотіли. Лякав, що будуть з транзитом проблеми. Але звідки їй відомо?!

— А що їй відомо… — розгублено пробурмотів Микола. — Ворожка вона, провидиця. Ви ж самі хотіли…

— Невже таке буває…

Машина повільно рушила з місця. Шеф ніяк не міг заспокоїтися.

— Чортівня… Ну, нічого. Може воно й на краще. Треба якось виходити з того ланцюга. Продати свою долю.

— Казала, що ви вже її продали, забули?

— Дурню, частку у