Читати книгу - "Метаморфози"

кинув, — усі, хто до слави чужої охочий,

Як од погрози до діла далеко!» — й злочинне залізо

/440/ В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки.

Мить завагався Токсей: поривавсь відомстити за брата,

Долю ж, якої зазнав його брат, повторити боявся.

Довго вагатись не дав Мелеагр: од недавнього вбивства

Тепле ще вістря зігрів другий раз він братньою кров'ю.

Рада, що син переміг, до святинь поспішивши з дарами,

Бачить Алтея: на ношах несуть двох братів бездиханних.

Б’є себе в груди вона, голосними риданнями місто

Повнить і не в золотім — у жалобнім іде одіянні.

Щойно дізналась, хто вбивця, — і вмить забуває про тугу,

/450/ Сліз надаремно не ллє — переймається прагненням помсти.

Дерева шмат був; його, коли Тестія донька{392} лежала,

Сина родивши, в огонь три богині{393}, три сестри, поклали

І, підганяючи пальцем невпинне своє веретено,

Мовили: «Рівний відрізок життя ми й тобі присудили,

Новонароджений, і деревині тій». Тільки-но сестри,

Долю звістивши йому, відступили, — з вогню те поліно

Мати вихоплює й полум'я з нього водою збиває.

Довго в найглибшому закутку дому пролежав цурпалок.

Поки він там зберігавсь, то й літа зберігав твої, хлопче.

/460/ Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла

Скласти й жадливий вогонь підсуває до купи сухої.

Кинуть туди деревину вчетверте вона намагалась,

Та не зробила того: в ній боролася мати — з сестрою.

Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу.

То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний,

То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі.

Так і обличчя: то враз кам’яніло, жорстоким робилось,

Наче б карала когось, то з’являлася жалість на ньому.

Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна-звідки

/470/ Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю

Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна, —

В другий, — ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається, —

Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних,

Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває.

Врешті, над матір’ю в ній — сестра бере верх поступово:

Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні,

Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву

Поштовх одчувши новий: «На цім вогнищі плід мій, — сказала, —

Хай догорить!» І вже в руку вхопила злощасне поліно,

/480/ З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши:

«О Евменіди, — звернулася, — помсти богині суворі!

Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних!

Знаю: так мститися — гріх, але смерть треба сплачувать смертю.

Злочин — до злочину, вбивство — до вбивства потрібно додати.

Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий!

Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій

Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє!

Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих,

Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні

/490/ Вам на могилу кладу — мого лона злощасне поріддя!

Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір!

Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті

Він заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати?

Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий

Матиме весь Калідонії край під своєю рукою?

Вам же тут — жменькою пороху, тіні холодні, лежати?

Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом

Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!..

Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги?

/500/ Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі?

О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком,

Я ще могла б це знести! Те, що жив ти, — моя в тім заслуга.

Що помираєш — твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане

Двічі — народженням, а опісля врятуванням поліна —

Нині верни або дай і мені до братів приєднатись.

Прагну — й тремчу водночас. Що робити?.. Перед очима

Рани братів постають і видіння жахливого вбивства.

Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає.

Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога.

/510/ Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами

Слідом піти!» Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла,

Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно.

Й тут — чи здалось їй, чи справді — це дерево видало з себе

Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним.

Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе —

Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує

Полум’я; болі великі приборкує силою духу.

Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю

Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани.

/520/ Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих

Сестер; останньою — ту, що ділив з нею ложе подружнє;

Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають;

Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє.

Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно.

Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини.

Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці;

Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси

Доньки Евена{394}, голосять жінки й матері калідонські.

Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких,

/530/ І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість.

Мати, до тями прийшовши, свого ж таки вчинку жахнувшись,

Гостре залізо під серце собі власноручно встромила.

Навіть якби з волі неба стоустим