Читати книгу - "Обіцяна, Леля Карпатська"

— Ми затіяли небезпечну гру, — Олексій важко зітхнув. — Власлав — покидьок. Вивідати правду не буде легко.

— Ніхто й не обіцяв, що буде, — відповіла Ляна. — Але я хочу знати, яке відношення він має до мого тата і покійного чоловіка. Що значить те, що Женя віддав роки свого життя? Кому? Навіщо? Якщо тата нема, то Власлав — єдиний, хто може сказати правду.

***

Коли друзі пішли, Ляна довго ходила по кімнаті, обдумуючи план дій. Її нутро стискалося від однієї лише думки про присутність голови громади в неї вдома. Зрештою дівчина набрала на телефоні повідомлення: «Я скучила… Приїдеш?»

Відправила. Ляна уявляла самовдоволену пику Власлава, який читав послання. Відповідь не забарилася: «Не знаю, багато справ».

— Ох ти ж який! — прошипіла дівчина. — Ціну собі набиваєш?

Телефон у її руках завібрував, сповіщаючи про ще одне повідомлення: «Чекай ввечері. Буду голодний»

— Та гівна б ти нажерся! — гаркнула Ляна, відкидаючи телефон на ліжко. Той відскочив і полетів на підлогу.

***

Сонце зависло над лісом, кидаючи довгі тіні на село. Листя на деревах, що вдень ще сяяло зеленню, набирало золотавих і мідних відтінків у передчутті осені. Повітря наповнилося пряним ароматом сухої трави, вогкості і диму від далеких багать.

Яра стояла біля вікна літньої кухні, ховаючись у тіні вересневих променів. Її серце билося рівно, але м’язи залишалися напруженими. Вона чекала.

Раптом у дворі почулося глухе грюкання дверей. Дівчина обережно визирнула. То був Власлав. У темній сорочці та вузьких світлих штанах, він неквапливо йшов до своєї машини. Вітчим щось говорив по телефону, вільною рукою поправляючи рукав. Його рухи були впевненими, спокійними.

Яра затаїла подих — нарешті! Цілий день чекала…

Власлав зачинив двері Форда і, не припиняючи розмову, виїхав на головну дорогу, зникаючи за поворотом.

Ще кілька секунд Яра стояла нерухомо, дослухаючись. Тиша. Вона чмокнула маму у чоло, а потім швидко перетнула двір і зайшла до будинку. Добре, що голова ніколи не зачиняв дверей. Він був настільки самовпевненим, що вірив у те, що ніхто не наважиться обікрасти самого старосту громади.

Дівчина одразу піднялася на другий поверх, де була спальня вітчима. Це місце було священним для Власлава. У той час, коли доступ до першого поверху був відкритий для Яри постійно, нагорі вона прибирала тільки двічі на тиждень по п’ятнадцять хвилин і щоразу у присутності старости.

Велика простора спальня мала охайний, але надто стерильний вигляд, без будь-яких ознак затишку. Тут усе було ідеально впорядковане, ніби господар жив за суворими, мало не аскетичними правилами. У кімнаті пахло дорогими парфумами та деревом. Власлав дотримувався мінімалізму. З меблів у спальні були тільки великий комод, ліжко, застелене чорним атласним покривалом, та приліжкова тумба, на якій лежало кілька книг, наручний годинник та срібний портсигар.

Яра кинулася до комоду і почала відсувати шухляди одну за одною. Старі записники, документи, квитанції — нічого цікавого. Раптом її погляд впав на предмет, акуратно загорнений у темну м’яку тканину. Розгорнувши її, дівчина побачила довгий, старовинний клинок із тонким, вкрай гострим лезом. На різьбленому кістяному руків’ї були зображені дивні символи, які здавалися Ярі знайомими. Різьблення потемніло від часу, проте дівчина одразу впізнала застарілі темно-коричневі сліди, які в’їлися у руків’я. Її котячий нюх вловив специфічний запах крові. Яра ніколи не бачила, щоби Власлав витягував його у її присутності. Він ніколи не їздив на полювання, то для чого цей клинок?

Дівчина на мить затримала подих, а потім акуратно загорнула кинджал назад у тканину і поклала його на місце. Вона ще трохи пошаруділа паперами, намагаючись знайти щось важливе, але марно.

Яра збігла вниз і підійшла до дверей підвалу. Цього разу вони були зачинені. Розуміючи, що шукати ключі марно, дівчина вибігла з будинку, обійшла довкола і зупинилася біля крихітного вентиляційного віконця біля самої землі. На щастя, засув легко від’їхав убік і сире затхле повітря вирвалося назовні.

Мить — і руда кішка опинилася всередині підвалу. Її лапи м’яко торкнулися холодної долівки. Всередині пахло сирістю, землею та ще чимось важким, від чого шерсть ставала дибки. У підвалі було темно, тільки вузька смужка світла проникала сюди крізь віконце. Яра нашорошила вуха: тихо. Але ні, десь неподалік все ж було чутно важке, розмірене дихання.

Живий. Дівчина полегшено видихнула і підійшла до Святослава. Він сидів на тому ж місці, де вона бачила його востаннє. Яра навпомацки знайшла вимикач і тьмяне світло осяяло змучене обличчя чоловіка. Він схуд ще більше, очі запали, сивина покрила його голову. Дівчина схилилася і торкнулася плеча чоловіка.

— Святе? Ти мене чуєш?

Той здригнувся і підвів на неї погляд. Він нього сильно пахнуло вином. Мабуть, Власлав споював свого бранця, аби той не надто шумів.

— Де Ляна?

— З нею все добре, але… Нам треба більше інформації, аби вивести Власлава на чисту воду. Щоб зрозуміти, що він хоче зробити.

— Він хоче її смерті! — чоловік обхопив руками ланцюги, до яких був прикутий. — Він прийшов по неї!