Читати книгу - "Обіцяна, Леля Карпатська"

— Навіщо йому Ляна? — Яра пошкодувала, що не взяла з собою ніякої їжі. — Коли ви востаннє їли?

— Він віддасть мою дитину демону, якомусь духу, якого ми викликали тоді в гуртожитку, — Святослав спробував стати на коліна, але йому не вистачило сил. — Звільни мене!

— Я… не можу, — розпачливо відповіла Яра. — У кайданах нема отворів для ключа. Я не знаю, як їх позбутися…

— Ти мусиш їй допомогти! Мусиш її сховати!..

— Ти ховав її все життя, але нічого не вийшло… — дівчина запнулася. Вона не хотіла, аби це прозвучало, як докір.

Святослав опустив очі.

— То була дурість. Ні я, ні Євген не знали, що робимо. Ми просто стали учасниками ритуалу. Звичайно, Власлав заздалегідь обговорив усе зі своїм братом Олегом. Не знаю, як він його переконав, але той врешті віддав найдорожче, що у нього було, — власне життя заради братових амбіцій. Власлав прагнув влади. Заради неї він був ладен на все.

— Тобто ви загадали бажання і пообіцяли щось взамін? — зробила висновок Яра, відчуваючи, як на неї хвилями накочується злість. — Тому чоловік Ляни так швидко помер?

Святослав витер брудною долонею очі від сліз.

— Він міг ще жити й жити… Ти знаєш, що Ляна була вагітна? — чоловік раптом завив.

Яра закусила губу. Вона відчувала себе винною за все те, що зробив її названий батько.

— У них повинна була народитися донечка. Вже навіть ім’я придумали — Соломія. Але хвороба Євгена прогресувала. Ляна не розуміла, звідки вона взялася. Але ж я, — чоловік вдарив себе кулаком у груди, — я знав! Чому я не забрав її від нього?! — Святослав продовжував гамселити себе, зриваючись на гарчання.

Яра кинулася до бранця і схопила його за руки:

— Перестань! Досить!

Їй досить легко вдалося його заспокоїти. Сили Святослава згасали, тож він не довго опирався. Дівчина сіла на землю біля нього, продовжуючи тримати його за руку.

— Вже немає жодного значення, що було. Зараз важливо тільки те, що нам треба виправити ваші помилки. Навіщо Влаславу душі моєї мами та Ляни?

— Аби воскресити духа.

— Якого духа?

— Якого ми викликали під час ритуалу. Він обіцяв Влаславу зробити його всесильним. Проте це брехня, — зітхнув Святослав. — Він просто поглине його тіло, як робить це з його душею вже багато років.

У пам’яті Яри спалахнули спогади. Не раз вона помічала дивну поведінку вітчима, коли здавалося, що він говорить сам із собою. Власлав міг навіть кричати, розкидати речі, рвати на голові волосся. Дівчина часто підглядала за ним із вікна літньої кухні. Тоді їй здавалося, що у нього щось вселилося. Як виявилося, так і було.

— Як його зупинити? Як не дозволити тому демону воскреснути?

— Не знаю, — рівно відповів Святослав. Мабуть, він задавав собі це питання не одну сотню разів, тож емоцій воно у нього більше не викликало. — Я думав, якщо ховатиму Ляну від нього, не дозволю її знайти, то він передумає. Якщо мине той час, про який він казав… про якусь зорю, Зорю Мари.

Яра пополотніла.

— Завершення циклу. Ти впевнений, що саме про цю зорю казав Власлав?

Святослав кивнув.

— Тобі щось про це відомо? Він не брехав?

Яра різко підвелася і глянула в небо крізь вентиляційне віконце вгорі.

— Кожні двадцять сім років Зоря Мари стає в одну лінію з Сонцем. Це період руйнувань та початку нового.

— Так! — крикнув чоловік. — Це саме він казав і тоді, під час ритуалу! Ти знаєш, коли це станеться?

Дівчина повернулася до нього, тріпнувши рудою косою.

— Цього місяця.

 

***

У двері подзвонили. Один довгий, настирливий дзвінок.

Ляна поправила волосся перед дзеркалом. Перед тим домалювала собі синців під очима, які й так були запухлі та червоні. У цьому їй допомогла цибуля, якої дівчина нещодавно перерізала цілу миску.  Все так, як він хотів. Усе тільки для нього. Глянула у вічко.

— Прийшла мерзота… — прошипіла і відчинила двері.

«Мерзота» не була надто винахідлива. Знову принесла пляшку та коробку цукерків.

— Лянусю, світло моїх очей! — Власлав улесливо вишкірився, очима пожираючи дівчину.

Його погляд зупинився на її стегнах. Ляна спеціально одягнула тільки коротку напівпрозору сорочку, залишивши незащепленими кілька верхніх ґудзиків. Хоча з радістю віддала би перевагу старому мішку з-під картоплі, тільки б не бачити того хтивого виразу обличчя старости!

— Привіт! — Ляна змусила себе всміхнутися. Її щелепи стиснулись, губи ледь розтягнулися. — Проходь.

Власлав ступив усередину, лишаючи за собою тягучий слід дорогих парфумів, від яких Ляну нудило. Та ще гіршим був ледь вловимий запах чогось прілого, застояного — запах гнилої душі, що ховався під тонким шаром показного шарму.

— Ти сьогодні якась… особлива, — хижо протягнув Власлав. — Очі блищать. Шкіра — мов персик, — він провів рукою по її щоці.