Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

Зазвучали привітання, що виражали цю думку різним чином. Ремо приймав їх із прихильністю, дотепно відповідав і чарівно усміхався, демонструючи, що сьогоднішній день став чи не найщасливішим у його житті. Не забував він і час від часу згадувати свій від'їзд, який незабаром став предметом для нескінченних жартів - справді, чи не кумедно виглядає бідолаха-чоловік, що змушений покинути дружину в першу шлюбну ніч?.. Я лише блідо посміхалася, квапливо відпиваючи вино, коли мені здавалося, що ось-ось не зможу стримати ридання. Варто було мені тільки подивитися на Віко, як втрачала рештки здорового глузду - нас немов затягувало у вир темряви, де не було нічого, крім усвідомлення, що нам не врятувати одне одного. «Невже це теж кохання? - запитувала я сама в себе. - Невже воно буває таким гірким і темним?».

Якби від мене вимагали зараз чесно і твердо відповісти, чи кохаю я Віко, то навряд чи я була б на це здатна. Я точно знала лише одне: мені нестерпно боляче через те, що він загине з моєї вини. Але чи було в моєму серці щось інше?.. У той момент, коли він вимагав у мене відповіді на запитання про почуття, які я відчуваю до нього, у моїй голові лунав нещадний голос: «Ти могла б бути з ним щасливою, якби зустрілися за інших обставин і якби мали інше минуле. Але в цьому житті вам судилося відчувати тільки тугу від усвідомлення гіркої правди про самих себе». Тоді мені просто хотілося втішити його, наче його зізнання у безнадійному коханні стосувалися не мене, а іншої жінки, яку я навіть не знала. Але зараз, коли я при кожному погляді на Віко відчувала біль і ніжність, жаль і бажання доторкнутися хоч на мить до його втомленого обличчя... Можливо, я й справді покохала його?..

- Мабуть, настав час надихнути нашого нещасного закоханого, - тихий голос Ремо перервав мої тяжкі роздуми. - Зроби все, як слід, люба.

- І як мені треба вчинити? - зло огризнулася я. - Оголосити привселюдно, що я запрошую понтифіка зустрітися зі мною ввечері у відлюдному місці?

- Побережи свої чудові зубки і не показуй їх зайвий раз, - з недоброю посмішкою порадив мені Ремо. - Звичайно ж, ми зробимо по-іншому. Брана вже збираються відкланятися, Рагірро поперек горла все, що тут відбувається, він уже вкотре поривається покинути наше веселе свято. Тільки-но він оголосить, що його родина змушена попрощатися з нашою гостинною оселею, я скажу, що моя побожна дружина скромно просить понтифіка благословити її, якщо вже він вшанував нас своїм візитом. Ти підійдеш до Віко, поцілуєш йому руку і станеш на коліна - нехай інші гадають, що за потойбічні голоси напоумили святу Годе на подібне. Тобі ж треба непомітно передати Віко записку і супроводити її виразним поглядом.

- Але я не писала ніякої записки...

- Звісно, не писала. Її написав я. Адже він не знає твого почерку, у твоїх речах не знайшли нічого, що вказує на те, що ви листувалися.

- І що там написано? - голос мій здригнувся.

- О, там міститься зворушливе благання зустрітися в Едан-Брі, ти маєш пам'ятати це мальовниче місце, - хмикнув Ремо. - Решта вже не твоя турбота. Я віддам тобі її, коли ти встанеш з-за столу, і не дай боже тобі спробувати непомітно викинути її по дорозі, так само як і подати Віко якийсь знак. Якщо я запідозрю хоч щось недобре, тобі не минути лиха.

Після цього знову настала черга обміну люб'язностями з черговим гостем, який виголошував багатослівний тост, а я безпомічно дивилася на тарілку, що стояла переді мною. Мені так і не вдалося з'їсти жодного шматочка їжі, від вигляду якої мене нудило. Утім, виделка, що лежала поруч із тарілкою, раптом викликала в пам'яті неясний спогад, який непокоїв мій розум. Я мимоволі подивилася на свою руку в червоній рукавичці й зрозуміла, що ж за невиразний образ виник у моїй голові - це був випадок за столом у домі Еттані, коли я навмисно встромила собі вилку в палець, аби втекти з-під погляду Ремо. «На червоному кров не буде видно, - пролунав у моїх вухах ясний голос, - а записка забрудниться, і Віко зрозуміє, що справа кепська».

Я якомога невимушеніше провела рукою по волоссю, ніби поправляючи пасмо, що вибилося із зачіски, і непомітно витягла гостру шпильку. Продовжуючи посміхатися гостям, я опустила руки під стіл і проткнула шпилькою долоню лівої руки кілька разів. Було боляче, але я знала точно, що не видала себе і посмішка моя не зблякла. Шпильку я кинула собі під ноги.

Тим часом Рагірро Брана й справді вирішив, що приділив достатньо часу весіллю пана Альмасіо, аби розмови про загострення ворожнечі родин не зазвучали надто голосно. Він з поважністю подав знак, що бажає виголосити наступний тост, і коли вся увага зосередилася на ньому, коротко промовив доречні побажання щодо довгих років щасливого життя, які судилися нашому шлюбу. Закінчив же він промову словами: «...На жаль, нагальні справи в місті вимагають моєї присутності. Якщо вже пан Альмасіо і сам не зумів уникнути необхідності покинути родину так невчасно, то що вже казати про інших. Сподіваюся, це не стане приводом для образ, адже життя і без того сповнене приводів для розбіжностей».

Звісно, тост цей був образливим, але ніхто не чекав іншого від пана Рагірро, кожен рух якого виражав неприязнь до господаря будинку. Ремо вислухав ці слова, не моргнувши оком, і подякував Брану в трохи тепліших виразах.

- Сподіваюся, ваша сім'я не відмовить мені в останній милості на прощання, - тут голос його став напрочуд солодким. - Тим паче що прохання це, хоч і виходить із моїх вуст, насправді є побажанням моєї дорогої дружини. Ви, мабуть, знаєте, що вона відома своєю побожністю і прихильністю святій вірі. Для неї стало величезною честю те, що сам понтифік вшанував наше весілля своєю присутністю, і вона кілька разів уже говорила мені, що не бажала б нічого настільки сильно, як отримати благословення з його рук.