Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

містер і місіс фон Ляйбніци. На той час зрадлива пара вже набула вертикального положення і встигла вдягнутися, але всі, мабуть, бачать, що на бежевому светрі Банті горить багряна буква «А». Джордж доволі безпорадно здійснює боксерські жести в напрямку містера Роупера, почервонілого й розлюченого, а Банті вдає, наче вона взагалі не там.

— Є проблем? — питає містер фон Ляйбніц у спробі розборонити гостей.

Містер Роупер обертається до нього й гарчить:

— А ти, нацик, не лізь!

Як можете уявити, фон Ляйбніци від цього не в захваті. Я роззираюся в пошуках Патриції — ану ж бо вона виступить проти несправедливості? Та, на мій подив, вона тільки спостерігає, зіпершись на одвірок із кривуватою посмішкою. Банті нарешті знаходить собі папужку-відбувайла й роздратовано кидає доньці:

— А ти не горбся, Патриціє!

Ніби буча здійнялася саме через поведінку Патриції. Патриція користається миттю, аби озвучити чи не найбільш вдалий зі своїх non sequiturs: вона посміхається, стенає плечима, а тоді знущально тягне:

— Взагалі-то, мамцю, я прийшла сказати, що я вагітна.

Чи можна переплюнути таку заяву? Ще б пак, місіс Роупер може і не таке. Вона влітає в кімнату, як грінка з тостера, й волає:

— Рятуйте! Рятуйте! Кличте швидку!

Виявилося, що це просто апендицит, себто невелика біда, хоча бабуся й розповідала, що її перший наречений помер саме від апендициту. Хай там як, Крістіну відвозять швидкою до Обану, де підступний орган негайно видаляють. Наступного дня ми перегруповуємося: місіс Роупер, Джордж і Кеннет лишаються в Обані при госпіталізованій Крістіні, а моя мати, містер Роупер і немовля Девід блукають пагорбами в пошуках Патриції. Врешті-решт її знаходять над Бездонним озером, де вона метається в меланхолії, як міс Джессел із «Повороту гвинта», серед очеретів і осоту. А я лишаюся в товаристві місіс фон Ляйбніц. Ми разом печемо борошнисті картопляні пундики, їмо їх ще гарячими на кухні, доки на вогні виспівує чайник, і обговорюємо шотландську літературу.

— То у тебе нема тут родичів поблизу? — питає вона.

Я кажу, що так, мої родичі тут, блукають горбами, а вона каже, що не те мала на увазі. Вона мала на увазі інших Ленноксів, бо Леннокс, — сповіщає вона, — це шотландське прізвище. Я морщу носа й кажу, що це навряд чи, бо Джордж і Банті вічно розказують, які вони йоркширці з діда-прадіда (хоча, як на те пішло, у моєму «Ілюстрованому кишеньковому довіднику шотландських тартанів» справді є тартан клану Леннокс), з незапам’ятних часів. І таке інше.

У середу ми згортаємо канікули й рушаємо додому, лишивши Роуперів самих розбиратися зі своїми справами. Шлях додому пролітає відносно безжурно. Банті зосереджується на карті й дорожніх знаках у спробі задобрити Джорджа — вона усвідомила, що збочила з праведного шляху, і розкаялася. Я підозрюю, що це перспектива стати мачухою немовляти Девіда після дня в його товаристві відвадила Банті від перелюбу, навіть без додаткових стимулів у вигляді ґанджів самого містера Роупера («Слухай, Банті... я потрібен бідолашці Гарріет...»). Не кажучи вже про близьку перспективу стати бабусею.

Ми з Патрицією примудряємося проспати більшість шляху додому, хоча заради премилого обіду в ресторані під Глазго, якого ніхто не відригує, таки прокидаємося. У машині панує приголомшена тиша, як після великої катастрофи. Ми полишаємо Ок-на-кок-а-лікі рано-вранці, не поснідавши кашею й печеними бобами, бо Джордж хоче проскочити до овець і корків. Ми полишаємо ферму в густому досвітньому тумані, що викривлює і приховує обриси світу. Коли ми під’їздимо до місця, де стежка від ферми вливається у дорогу без назви й номера, я сонно визираю з вікна машини, щоб востаннє озирнутися на нашу шотландську пригоду, і приголошено бачу, як з імли, мов мисливський трофей на стіні, визирає голова і плечі геральдичного звіра. Він стоїть за якісь кілька метрів від машини, але позирає на мене з королівською байдужістю. Це олень, велетенський король-олень із величними рогами, що мовби щойно вийшов із міфу. Я навіть не завдаю собі клопоту штурхнути Патрицію, бо розумію, що ця ява мені сниться. Десь по той бік туману лежать наші справжні шотландські канікули — а може, й усі інші канікули, яких у нас ніколи не було.

Патриція, мабуть, думає про те саме, бо пізніше, коли туман розвіюється й ми з подивом виявляємо, що піднімаємося на дуже мальовничу гору, вона нахиляється до мене й шепоче:

— А пам’ятаєш тітоньку Дорін?

На її лиці проступає полегша, коли я киваю й кажу:

— Звісно.

* * *

Того року Патриції перепали ще одні канікули, коли вона потрапила до методистського дому матері й дитини у Клактоні. Повернулася вона — мати без дитини — іншою людиною. Роупери тоді вже з’їхали, і замість них у сусідній будинок вселилася вдова на ім’я місіс Кеттлборо. Банті та Джордж вирішили не розлучатися й поводилися, ніби нічого не сталося, що вдавалося їм дуже-дуже добре. Патриція не повернулася до школи й не склала випускних іспитів, у ній було по вінця темряви, тож, хай як страшно це звучить, коли вона вийшла з дому якогось ясного травневого ранку й більше не повернулася, я зітхнула з полегшею.

Що ж до Жмутика, то Банті здала його в Королівське товариство захисту тварин на Сент-Джордж-Філд, де він і дочекався, нікому не потрібний, нас із канікул. Його саме мали відправити до електричної камери, коли Патриція викупила його за свої кишенькові гроші, й останнє, що вона мені сказала того ранку, коли пішла з дому, це було:

— Рубі, ти ж подбаєш про Жмутика?

І, повірте, я таки про нього подбала.

Примітка (іх) — Де янголи у вишині

Едмунд, імпозантний канадський кузен Банті, служив бомбардиром на «Д-Догу». Він допомагав піднімати великі чотиридвигунні «галіфакси» в повітря, а потім, перевіривши із Джонті Паттерсоном закрилки та зафіксувавши дросельні заслінки, заповзав у своє прозоре гніздо в носі літака й дивився, як темні обриси мису Фламборо-Гед змінюються морем, що лищало у місячному сяйві, як відполірований гагат.

Коли дорога випадала довга, він зазвичай у гнізді не засиджувався — то допомагав навігаторові, сержанту Воллі Віттону, із радіонавігаційною системою, то піддражнював доброзичливого радіооператора Лена Тофта, проте того вечора Едмунд був у дивному гуморі.

Та й не тільки він. Екіпаж «Д-Дога» мучили погані передчуття. Учора якийсь механік припустився дурної помилки — і вагонетка бомб лишила величезну вирву на злітній смузі, забравши із собою «галіфакс» і півекіпажу. Та ще й Теффі Джонс, їхній бортінженер, десь забув