Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

вийшли на кухню по каву. На кухні, надувшись, як дві сердиті птахи, сиділи Сара і Льолєк. Видно було, що вони знову гавкали одне на одного.

— Ну що, помирилися? — спитала Франческа.

У відповідь ми почули тільки сопіння.

— Маковскі навколішки попросив прощення? — поцікавився я.

— Так, але вона… — почав було Льолєк.

— Дурко! Йолоп! — перебила його Сара.

І тут я не витримав.

— Знаєте що? Ви ось тільки не ображайтеся, добре? Учора у Флориді загинуло сімнадцять осіб[63]. Школярі й дорослі. У когось із них учора був перший поцілунок. А хтось збирався із духом, щоб поцілувати кохану людину, і не встиг. І вони вже ніколи не кохатимуть. Ніколи. А ви тут дурнею мучитесь. Кохайте сьогодні. Поки можете.

Я махнув рукою і вийшов із кухні.

Сара і Льолєк перенесли вечерю на завтра.

* * *

Я вже писав, що життя сателіта, на жаль, не вічне. Ресурс роботи коштовного космічного апарата обмежений кількома чинниками, а саме:

1) елементами живлення, або акумуляторними батареями, які заряджаються від сонячних панелей;

2) прогресом і розвитком технологій, що загалом закономірно;

3) а ще завжди може відмовити якась життєво важлива підсистема.

Та головним фактором завжди був запас пального для маневрових двигунів. На супутник, а точніше на його траєкторію, впливає багато зовнішніх чинників: тяжіння Землі, Місяця й Сонця, власний кінетичний потенціал тощо. Відповідно, супутник потрібно «повертати на місце», тобто коригувати його траєкторію та орієнтацію в просторі — чим ми з Франческою, власне, щодня й займаємося. Залежно від маси, швидкості й типу орбіти супутника, він потребує корекції кожні п’ять-десять днів, інколи частіше, хоча деякі супутники ми можемо не рухати місяцями.

І щоразу, як ми вмикаємо двигуни на орбіті, запас пального — а це переважно гідразин або інертні гази — невпинно знижується. Коли запас пального використано, супутник утилізують. Або на рештках пального зводять із орбіти і топлять в океані, або відводять у так звану «зону захоронення» — там ми нещодавно поховали бідолашного Містера Щасливчика.

Не всі супутники, звісно, використовують реактивні двигуни для корекції. Реактивну тягу використовують тільки великі й важкі супутники. Для малих, вагою від півтони й менше, є також і «пасивні» системи корекції, як‑от гравітаційні (використовують спеціальну штангу) і магнітні (з великим постійним магнітом і гістерезисним стержнем). Є й «активні» системи, які використовують гіродини (маховики), але зараз не про це.

Отже, пальне колись має закінчитися. Коли у вашій машині закінчується пальне, ви їдете на заправку. Літаки заправляють на аеродромах, однак існує й заправка в повітрі. Логічно було б придумати для супутників щось подібне і в космосі.

І придумали!

Інженер Нет Джіл (Nat Gill), головний розробник системи «Kodiak», разом із технологами Центру Ґоддарда (Goddard Space Flight Center) у містечку Ґрінбелт, що в штаті Меріленд, почав роботу над цією системою п’ять років тому в партнерстві з Програмою внутрішніх досліджень Центру Ґоддарда. Програма, старт якої очікується 2020 року, носить тепер назву Restore-L. Раніше вона була відома як Reconfigurable Solid State Recovery Lidar, або GRSSLi.

Суть програми полягає в тому, що до супутника, який потребує дозаправлення, підлітає сервісний космічний апарат, за допомогою системи «Kodiak» (а це частина проекту Restore-L) цей сервісний апарат знаходить свою ціль, вирівнює курс паралельно до орбіти супутника-клієнта, підходить до нього на відстань близько п’яти футів (!), вирівнює швидкість із точністю до однієї тисячної долі і спеціальним маніпулятором захоплює й утримує сателіт. Іншим маніпулятором апарат обслуговує й заправляє супутника-клієнта.

Весь фокус у тому, що:

1) ця програма цілком автоматична, хоч процес і контролюють оператори (такі, як ми з Франческою) та спеціаліст із дозаправлення;

2) сервісний заправник може продовжити термін служби супутників, навіть таких, що не були розроблені для обслуговування на орбіті;

3) теоретично сервісний заправник може здійснювати дрібний ремонт (наприклад, полагодити пошкоджене сопло Містера Щасливчика).

Restore-L може допомогти супутниковим операторам знайти нові, ефективніші способи управління своїми флотами за допомогою системи «Kodiak» і мати більше прибутку від початкових інвестицій.

А ще програма Restore-L може, в принципі, допомогти з утилізацією орбітального сміття.

Але роботи нам із напарницею привалить стільки, що хай бог милує.

Запускатиметься новий заправник на низьку навколоземну орбіту (LEO) — це така умовна сфера на висоті до 2000 кілометрів, а першими клієнтами стануть державні супутники.

До речі, тепер є й інші проекти апаратів для орбітального обслуговування супутників. Один із таких проектів розробляють і в Україні.

* * *

— Джорджіо, caro mio, як ти можеш їсти цю квасолю?! — Франческа з жалем дивилась, як я їв зелену довгасту квасолю із палтусом, запеченим у духовці.

— Чудова смачна квасоля, я її ще притрусив копченим чілі й морською сіллю. Хочеш?

— Хочу! — сказала дівчина. — Я люблю рибу! Ой, тільки ти будеш геть голодний! Диви, як ти схуд!

Це були абсолютно безсоромні й неприховані лестощі, але мені стало приємно.

— Та нічого, я із жадібності аж два шматки загріб, мені й так забагато. Поділюся з тобою! — я вділив напарниці шматок риби і зверху додав квасолі.

Я люблю рибу. Дивно, що я бурят-монгол, а люблю рибу. Східні бурят-монголи, вирослі в безкрайніх степах, досить прохолодно ставляться до всього, що плаває у воді. Мій наґаса[64] не їв узагалі ніякої риби. Він називав її «лусууд хорхай», що в перекладі означає «водяний хробак». Делікатесних крабів, креветок і раків монголи взагалі називають «водяними цвіркунами», а про мушлі, кальмари та інші устриці степовий народ і чути нічого не хоче.

А от я дуже люблю морепродукти. М’ясо, в принципі, теж люблю.

— Ти ж монгол, а не сицилієць, — сказала Франческа, напихаючись палтусом. — Звідки така пристрасть до риби?

— Не знаю, — знизав я плечима. — Знаєш, а я щасливий, що ми живемо біля океану. Мені б уже було важко переїхати вглиб країни. Я так звик до моря…

— Тут в Айдахо є місця, дуже схожі на твій Великий Степ!

— Я знаю, cara mia, там багато наших живе. Вівці держать. Завжди є свіжа баранина й молочні продукти.

— Баранина! Я люблю баранину! — ворушачи густими вусами, приєднався до розмови старший офіцер Баррел. — Особливо печену ногу з часником!

— Угу, — сказав я, проковтнувши слину.

— Джорджіо, а ти можеш барана… ну, той?.. — спитав Баррел.

Я помовчав кілька секунд, а потім тихо сказав:

— Можу.

— Ой, справді? — Франческа зробила круглі очі.

— Справді.

У бурят-монголів є звичай — до певного віку хлопчаків і дівчаток виховують однаково. Без поблажок, але й не дуже строго. Хлопчаки стають юнаками тоді, коли вперше беруть участь у кінних перегонах під час літніх ігрищ — «Эрын гурбан наадан» («Три ігрища мужів»), або «Их Наадам» (Великі Ігрища). Юнак стає чоловіком тоді, коли заріже барана, зніме шкуру й правильно розбере тушу. Суворі умови життя у степу вимагали подібних знань — це частина тисячолітньої культури мого народу.

Долучити мене до нашої культурної спадщини наґаса вирішив того літа, коли мені виповнилося тринадцять. Ми поїхали до родичів в улус Едермеґ, що стояв посеред степу на річці Кижинґа. Дядько Базарсада приготував барана. Бідолашний лежав на спині зі зв’язаними ногами. Наґаса тицьнув мені в руки гострий і вузький хутаґа (бурятський ніж) і коротко сказав:

— Тут голи! — гострим, як бритва, ножем я виголив вузьку смужку під грудиною.

— Роби надріз завширшки з долоню.

Гостре лезо з хрустом розрізало шкуру. Вона розійшлася, відкривши шар внутрішнього