Читати книгу - "Американська пастораль"

шостого дивізіону взяли Шугар-Лоуф-Гілл — а Швед зробив тоді три «дабли» в переможній грі з Іст-сайдом; мабуть, то був найгірший, найчорніший день в історії морської піхоти. А може, й в історії людства. Печери і тунелі, які пронизували південну частину острова і куди вгризалися, маскуючись, японці, були залиті вогнеметним вогнем, всі ходи-виходи підривалися то гранатами, то вибухівкою. Рукопашні сутички тривали день і ніч. Японські стрільці та кулеметники, прикуті ланцюгами до позицій, не могли відступити і билися до останнього. Двадцять другого червня, у день випуску з Віквейської школи, коли Швед побив рекорд Ліги Ньюарка за кількістю «даблів», зроблених за сезон одним гравцем, шостий дивізіон морської піхоти підняв американський прапор над Каденою — другою окінавською авіабазою: плацдарм для просування на Японію був готовий! За період від 1 квітня до 21 червня 1945 року, який з різницею плюс-мінус кілька днів збігся з останнім (і найкращим у спортивній кар’єрі) сезоном Шведа на позиції першого бейсмена за час навчання в старшій школі — острів завдовжки із півсотні миль і з десять миль завширшки був повністю зайнятий американськими військовими, хоча й ціною п’ятнадцяти тисяч молодих життів. Кількість убитих японців, військових і цивільних, склала 141 тисячу чоловік. Подальше просування на північ з метою окупації всіх островів і припинення війни означало б, що кількість загиблих з обох боків зросла б удесятеро, у двадцять, у тридцять разів… Проте Швед не став ховатись од війни, він хотів долучитися до вирішального удару по японському агресору, відтак обрав морську піхоту, що зазнавала страшних втрат повсюди: Окінава, Тарава, Іводзіма, Ґуам, Ґвадалканал…

Морська піхота. Служба морпіхом. Табірна муштра. Нас ганяли до сьомого поту, обзивали найостаннішими словами, три місяці вбивали і морально, і фізично, але це був найкращий час у моєму житті. Мені кинули виклик — і я не спасував. Моє прізвище перетворилося на «Е-ео». Так, інструктори з Півдня вимовляли «Левов»: губили «л», обидва «в», зате розтягуючи голосні. «Е-ео!» Як осляче ревіння. «Е-ео!» — «Так, сер!» Одного дня майор Данліві, спортінструктор, здоровенний атлет, футбольний тренер з університету Пердью, спиняє взвод, і величезний сержант на прізвисько Рундук викликає рядового Е-ео. Я, не знімаючи каску, вибігаю зі строю, а серце калатає, наче скажене: ану, якщо мама померла! Тільки-но, щойно тиждень минув, мене направили в табір Лежене в Північній Кароліні для поглибленого вишколу, але майор Данліві викреслив мене зі списків, тож мені не судилося постріляти з автоматичної рушниці Браунінґа. А я задля цього в морпіхи й пішов, страх як хотілось постріляти з неї, лежачи плазом на землі, поклавши дуло на підпірку. Мені вісімнадцять, і для мене корпус морської піхоти був невіддільний від швидкострільної автоматичної рушниці 30-го калібру. О, яким патріотом був отой невинний хлопчик! Йому хотілося гатити з протитанкової зброї, з ручної базуки, хотілося показати собі: я не боюсь, я зможу все! Гранати, вогнемети, повзання під колючим дротом, підрив бункерів, атаки на печери… Хотілося десантування на човні-амфібії. Хотілося зробити власний внесок у перемогу в цій війні. Але майор Данліві отримав листа від ньюаркського друга, де той в усіх барвах розписував, яким класним спортсменом був Левов, перераховував усі мої досягнення — тож плакало моє старе призначення: лишився я на острові інструктором зі стройової підготовки, щоб грати з ними в бейсбол та інші ігри. На той час наші вже провели атомне бомбардування, і стало ясно, що війні кінець. «Ти в моєму підрозділі, Шведе. Я радий». О, так, великий перелом! Коли в мене відросло волосся, я знову відчув себе людиною. До мене більше не зверталися «салага» чи «рухай задом, салабон», тепер я був інструктор-стройовик, і новачки зверталися до мене «сер». А стройовик звертавсь до них: «бійці». Бійці, лягли! Бійці, встали! Бійці, швидким кроком уперед! Є, таки є що згадати хлопцю з Кір-авеню! Кого я тільки там не бачив! Яких акцентів там не чув! Середній Захід. Нова Англія. Кількох фермерів із Техасу і далекого Півдня я взагалі розумів через слово. Знайомитись доводилося з усіма. І навіть симпатизувати їм. Суворі хлопці, бідні хлопці, чимало в старших класах займалися спортом. Якийсь час у нас жили боксери. Банда, що розважала нас боями. І був там хлопчина, єврей, як і я, Менні Рабінович з Альтуни. Я ще не бачив такого крутелика серед євреїв. Отакенний боєць! І першокласний друг. Він навіть школу не закінчив. Е, такого друзяки, як Менні, я не мав ні до, ні після. І ні з ким не веселився так, як з Менні. Надійний, як стіна. Ніхто не тицяв нам у вічі, що ми двійко євреїв. Ось у таборі для новачків таке часом траплялося: що було, те було. Коли Менні виходив на ринг, хлопці ставили куриво на його перемогу. Чи проти. Бадді Фальконе, Менні Рабінович — вони завжди перемагали в боях проти бійців із інших баз. Після боїв із Менні ті, котрі билися з ним, зізнавалися, що їх ніхто ще так не духопелив. Ми з Менні, щоб розважитись, проводили боксерські бої без правил. І дуетом — пара морських піхотинців-євреїв. Якось Менні підмовив одного призваного мудрагеля, який до всіх чіплявся і важив сто сорок п’ять фунтів, щоб він знайшов собі суперника вагою фунтів зо сто шістдесят. Мовляв, тоді отого задираку відлупцюють так, що мама рідна не впізнає. «Е-ео, завжди обирай рудих, — повчав Менні, — ніхто не б’ється так, як руді. Рудий радше здохне, ніж здасться». Тут Менні — професор. Він їде в Норфолк, щоб битися з матросом, своїм ще довоєнним суперником у середній вазі, й побиває його. Муштра батальйону перед сніданком. Щовечірнє водіння новобранців у басейн, щоб навчити їх плавати. Ми практично кидали їх у воду — старий дідівський спосіб навчити плавати; кожен морський піхотинець мусить триматися на воді. Завжди будьте готові зробити на десять віджимань більше за будь-якого новачка. Мені кидають виклик, але я у формі. Їздимо автобусом на ігри. Якщо відстань довша, то добираємося літаком. Член команди Боб Коллінз, здоровань із Сент-Джона. Мій товариш по команді. Фантастичний спортсмен. І не менш фантастичний пияк. Це з ним я вперше у житті напився, дві години годував його байками про виступи за Віквейк, а потім усе довкола себе заблював. Ірландці, італійці, словаки, поляки — круті засранці з Пенсильванії, котрі дременули від своїх батьків, які гарували на шахтах і лупцювали їх ремінними пряжками, кулаками; і я жив з цими хлопцями, їв з ними, спав під одним дахом