Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

що забрав життя багатьох радянських керівників, серед яких також було чимало українців.[750]

Протягом складних 1932–1933 років цілі установи (наприклад, Польський педагогічний інститут, німецька середня школа) були закриті або повністю «вичищено» їхній викладацький склад та адміністрацію.[751] Закрили видавництва та факультети у вищих навчальних закладах. Сорок працівників Всенародної бібліотеки України заарештували як «націонал-фашистських шкідників».[752] Також було ліквідовано «політично незручні» відділення ВУАН.[753] Всеукраїнська академія сільськогосподарських наук втратила 80–90 відсотків своєї президії. Серед культурно-освітніх закладів, знищених у 1933 році, були: редакція Української радянської енциклопедії, Геодезичне управління, Кіностудія, Палата ваг і мір, Інститут радянського права в Харкові та багато інших. Заборонили двісті «націоналістичних» українських п’єс, а також кілька десятків «націоналістичних» українських перекладів світової класики.[754]

Особливо сумною виявилася доля Педагогічного інституту в Ніжині, витоки якого сягають ще початку XIX століття. Серед його відомих випускників був і Микола Гоголь. Під час перевірки інституту в другій половині 1933 року спеціальна комісія ЦК КП(б)У виявила розгалужену мережу «підозрілих елементів» у стінах класичної будівлі цього закладу. Висновки були маловтішними: інститутська газета рясніла небезпечними прикладами націоналізму, професори пропагували неприйнятні роботи Грушевського, дослідники ідеалізували козацьких лідерів минулого. Кафедра радянської історії ігнорувала роль класової боротьби в українській історії, та була змушена привселюдно відмовитися від своїх поглядів; кафедра економіки підтримала «антиленінську» теорію економічної кризи. Після такого звіту місцева партійна комісія звільнила керівників кафедр біології, історії та економіки й багатьох інших відділів та закрила музей і журнал інституту. Ніжинський інститут вижив, але був перейменований і укомлектований зовсім іншими викладачами.[755]

Інші все зрозуміли з півслова. Хоча політика українізації продовжувала існувати на папері, на практиці російська мова знову запанувала як у вищій освіті, так і в суспільному житті. Мільйони усвідомлювали, що будь-які асоціації з українською мовою або історією вважатимуть негативними, навіть небезпечними, а також помилковими та недоречними. Донецька міська влада обмежила використання української мови: заводські газети, які друкували українською, почали виходити російською мовою.[756] Одеські вищі навчальні заклади, які щойно перейшли на українську, також повернулися до викладання російською мовою. Амбітні студенти відверто ухилялися від вивчення української мови і прагнули здобути освіту російською, яка надавала їм більше можливостей для кар’єрного зростання.[757]

Деякі тепер взагалі боялися працювати з українцями. Директор Академії образотворчого мистецтва в Одесі, який більшість своїх курсів викладав українською мовою, висловився найвлучніше: «Після справи Скрипника всі перейшли на російську мову, побоюючись, що в іншому випадку вони отримають ярлик “українського націоналіста”».[758] Подібні настрої охопили і місцеві музеї, а також невеликі періодичні видання, присвячені краєзнавству та українській історії. Більшість із них втратили своє фінансування або занепали.[759]

Схожа хвиля репресій поширилася й на церкву. Українська Автокефальна Православна Церква, заснована в 1921 році як незалежна православна церква, була сильно послаблена судовим процесом над СВУ у 1930 році, адже більшість її керівників було заарештовано та засуджено. У лютому ж 1930 року, під час селянського повстання, радянське керівництво видало постанову «Про боротьбу з контрреволюційними елементами у керівних органах релігійних об’єднань», що стала, як вже було зазначено, поштовхом до пограбування церков та арештів священиків.

Між 1933 і 1936 роками три чверті всіх церков в Україні було закрито. Чимало церков між 1934 та 1937 роками просто зруйнували. Тільки в Києві знищили шістдесят дев’ять церков. І церкви, і синагоги були перетворені на приміщення для інших потреб. Голодним селянам повідомляли, що церкви відтепер ставали «зерносховищами». У результаті до 1936 року в республіці залишилося лише 1116 діючих церков. У багатьох великих областях — Донецькій, Вінницькій, Миколаївській — усі православні церкви було закрито. В інших — Луганській, Полтавській, Харківській — залишилося по одній діючій церкві.[760]

Особливо постраждав Київ. Позаяк багато київських будівель нагадували про тріумф національного руху в минулому, під час голоду вони також стали об’єктом нападок. Союз архітекторів СРСР у своєму професійному журналі розкритикував архітектуру міста за уособлення «класово ворожої ідеології». Було створено спеціальну урядову комісію для здійснення соціалістичної перебудови Києва, до роботи якої приєдналися Балицький і Постишев.[761] До 1935 року комітет схвалив «генеральний план», який перетворив «місто церков і монастирів в архітектурно довершений, справжній соціалістичний центр радянської України».[762] Лише кілька років тому Всеукраїнська академія наук запропонувала створити в найстарішій частині міста історичну зону «Київський акрополь». Натомість у 1935 році зруйнували десятки архітектурних пам’яток, включно з православними та єврейськими кладовищами, а також церкви та церковні споруди. У Києві зникли могили та пам’ятники літературних і політичних діячів дев’ятнадцятого та початку двадцятого століть.[763] Припускають, що шляхом такого вандалізму Постишев допомагав партії боротися з буржуазним націоналізмом, який черпав натхнення з цього «історичного непотребу».[764]

Руйнування будівель відбувалося одночасно з випадами проти цілого покоління мистецтвознавців, які досліджували й добре знали пам’ятки історії. Людей, які присвятили своє життя мистецтву та науці, прирекли на жахливу смерть. Михайла Павленка з Київської картинної галереї заарештували в 1934 році й розстріляли в 1937-му, після трьох років життя у вигнанні. Директора київського Інституту історії матеріальної культури Федора Козубовського розстріляли в 1938 році; під час допитів його довели до такого стану, що він попросив отрути, аби полегшити свої страждання. Павло Потоцький, колекціонер творів мистецтва, який пожертвував свої картини Історичному музею, був заарештований на вісімдесят восьмому році життя. Він помер від серцевого нападу в стінах Луб’янки, горезвісної московської в’язниці.[765]

Після того, як людей та історичні пам’ятки прибрали з дороги, під заборону потрапили й книги. 15 грудня 1934 року влада опублікувала список заборонених авторів, постановивши, що всі їхні книги за всі роки та всіма мовами повинні бути вилучені з бібліотек, магазинів, навчальних закладів та складів. Зрештою, було опубліковано чотири такі списки, котрі включали твори українських прозаїків, поетів, критиків, істориків, соціологів, мистецтвознавців та всіх заарештованих авторів. Іншими словами, знищення інтелектуального класу проводили разом із винищенням їхніх думок та ідей.[766]

І, насамкінець, новостворені культурні установи розпочали наступ на українську мову в цілому й особливо — на правопис Скрипника. Сам правопис — результат надзвичайно копіткої праці — зазнав нищівної критики за надмірне використання дореволюційних джерел, нехтування новими словами радянського періоду та через те, що містив слова і вислови «класово ворожого характеру». Його автори були виразниками «мовної теорії буржуазного націоналізму», вони «продовжували традиції СВУ», від них належало очистити різні інституції. Багато кого заарештували, а згодом розстріляли.[767]

Заборона на використання цього правопису