Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Знаю, я втручаюся не у свою справу, — правила далі Мадлен. — У вас лише кістки та шкіра. Ви гарний чоловік, Леоніде. Але якщо й далі буде в тому ж дусі — жодна жінка на вас не гляне.

— Однією проблемою менше.

— Мені здається, у вас проблеми з алкоголем.

— Мадлен, це без алкоголю в мене проблеми. Як казав мій батько: «Поки руки не тремтять, життя прекрасне». От що дійсно погано, коли починаєш розливати повз. Горілка зігріває наші серця. Єдиний алкоголь, що не замерзає… Я розповідав вам анекдот про Леніна і Горького?

Вони спробували згадати й один за одним закивали головами.

— Одного прекрасного дня Горький вирішує провідати свого давнього друга Леніна та запрошує розпити рубль горілки[121]. Ленін покликається на певні обмеження, накладені революцією, і відмовляється пити більш як полтину. Але Горький добре його знав: до повстання він запросив його на Капрі, напились тоді до чортиків. Він наполягав, зауваживши, що два таких значущих діячі можуть собі дозволити малесеньку надбавку і ніхто не наважиться їм дорікнути. Ленін палко заперечує, тоді Горький запитує, у чому ж криється справжня причина такої впертості. Ленін хапається за голову й відповідає: «Розумієш, Олексію Максимовичу, коли я востаннє розділив з другом рубль горілки, це так ударило в голову, що я відчув обов’язок виступити перед робочими, вони ж бо на мене так чекають. І от я досі ніяк не допетраю, що ж я міг їм тоді такого сказати, що вони потім наробили стільки дурниць».

3

Часто після уроків у мене не залишалося часу на Клуб, додому не хотілося, отож я йшов до бібліотеки мерії, особливо відколи там з’явилася Крістіан. Підприємство її чоловіка перевело його з Тулузи в Париж, а вона тут зовсім нікого не знала. Перехідний період дався їй непросто. Вона ніяк не могла звикнути ні до похмурого міста, ні до Марі-П’єр — головної бібліотекарки, яка невідомо чому взяла на неї неприязнь, відповідно, скидала на неї найнеприємнішу роботу, як-от розкладати книжки чи вимагати в читачів сплатити штраф: сантим за кожен прострочений день. Крістіан покірно виконувала всі доручення. Її акцент відчувався з першим же словом. Коли я вперше її побачив, подумав був, що вона прикидається. Вона була зовсім не така, як Марі-П’єр. Та лишень вилучала картки з книжок. Натомість Крістіан додавала коментар до кожного видання: «Чудовий вибір» чи «Вам сподобається, це кращий з його романів». Якщо їй не подобалася книжка чи автор, вона вдовольнилася простим: «Про цю книжку побутують різні думки».

Ми познайомилися на початку мого періоду Достоєвського. Під враженням від «Гравця» я вирішив узятися за весь його творчий доробок. Це найменше, до чого я міг удатися, щоб висловити свою вдячність. На полиці стояло двадцять дев’ять романів із сорока із чимось творів великого Федора. Я вибрав п’ять і поставив їй на стіл.

— О, «Бідні люди», непогано як для першого твору, — зауважила Крістіан. — Хоча я ніколи не любила епістолярні романи. Тобі варто прочитати «Записки з підпілля». Це продовження, двадцятьма роками пізніше. Потужна драма про цинізм і самоненависть. Один з улюблених романів Ніцше.

Вона акуратно проштампувала картонні картки, потім жовті аркушики, приліплені до форзацу, де вписаний кінцевий термін повернення книжок: не пізніше ніж за чотири тижні від дати отримання.

— «Двійник»? Не читала.

— Чому в муніципальній бібліотеці немає повного творчого доробку Достоєвського? Це ненормально. Де ще одинадцять?

— Мені про це нічого не відомо. Це справді ненормально. Я поцікавлюсь.

За десять днів я повернув п’ять книжок і взяв іще п’ять.

— Ти ж не хочеш сказати, що прочитав п’ять романів за одинадцять днів? — поцікавилася вона зі своїм співочим акцентом.

— Я постійно читаю, навіть на уроках.

— На уроках? — недовірливо повторила вона.

— Кладу книжку на коліна. Вдаю, що слухаю. І спокійнісінько читаю. Уроки такі нуднющі.

Майже щовечора ми обговорювали книжки. Вона намагалася відмовити мене читати увесь творчий доробок автора за один підхід.

— Але це по-дурному. Варто вибирати найкраще, основне. Більша частина доробку Бальзака, Достоєвського, Діккенса чи Золя не становить ніякого літературного інтересу. Ти гаєш час на читання їхніх невдалих книжок.

— А як же мені знати, що вона погана, не прочитавши книжки? Ви можете підносити роман до небес, а мені він не сподобається. От я обожнюю «Білі ночі», а ви стверджуєте, що це найгірший роман Достоєвського. Чия тоді правда?

Я дослухався до її поради та перестав вичитувати всього автора зараз. Вона пропонувала мені сучасні романи, але тут наші смаки не співпали.

— Прочитай «Жіночий портрет», — порадила вона того вечора, як я поділився моєю головоломкою щодо самогубства Анни Кареніної. Не встиг я відповісти, як вона спустилася зі свого підвищення, зникла серед стелажів і повернулася з книжкою у бежевій палітурці.

— Розповіси потім, як тобі.

Назва й автор роману були мені незнайомі. Я погортав книжку, навмання вибрав абзац. Прочитав три уривки по десять рядків з інтервалом у п’ятдесят сторінок. Є в читанні щось ірраціональне. Ще не читавши, відчуваєш одразу, полюбиш ти книжку чи ні. Вдихаєш, принюхуєшся до неї, запитуєш себе, чи варто витрачати час на її компанію. Незрима алхімія знаків, накреслених на папері, що викарбовується в нашому розумі. Книжка — жива істота. Заледве глянувши, людина відчуває заздалегідь, чи подружиться з нею. Крістіан здалося, що мене зачепило. Вона не втрималась, додавши:

— Не хочу забігати наперед. Однак, порівняно з Ізабеллою Арчер, Кареніна пересічна шелихвістка.

«Жіночий портрет», а згодом «Крила голубки» вартували мені по три дні відробок. Я дотримувався доброї звички читати на ходу. З янголом-охоронцем за плечем. Я міг не дивитися під ноги. Я зупинявся на світлофорах, оминав стовпи, машини, пішоходів і приходив у ліцей точно за дзвінком. Цього разу я мов пригвинчений стояв на тротуарі, на краю пішохідного переходу, думками в Гарденкорті:

Маєток епохи Тюдорів височів на невисокому пагорбі, здіймаючись над рікою, не інакше як Темзою, у близько сорока кілометрах від Лондона. Уквітчаний шпилями, довгим фасадом із червоного каменю, на який час і негода не пошкодували вдосталь колоритної фантазії, щоб збагатити й відточити барви, вихвалявся перед газонами своїми покривалами із плюща, низками коминів та огорнутими в'юнкими рослинами вікнами…

Регулярні запізнення обернулися гнівом Шерлока, переконаного, що я дилетант чи один із тих дофеністів[122], а він