Читати книгу - "Казки народів світу"

його обдурити, як то робили десятки інших нероб. Отож і почав падишах запитувати Ахмеда про се про те, та ледачий парубок глипнув на матір і буркнув:

— Я не второпав, що цей чоловік верзе. Та ще й так довго! Хай замовкне!

Як заверещить тут падишах:

— Геть звідси, бо я тебе враз розтопчу! Ще ніколи не бачив таке ледащо!

Звалила мати на плечі свого сина та й подибала додому. Падишах дивився, як бідна вдова ледве пересувала ноги, дивувалися перехожі, а Ледачий Ахмед нічого не помічав. Тоді падишах зрозумів: нареченого для найменшої дочки шукати не треба — він уже є. Можна обійти увесь світ, але більшого ледацюги знайти не поталанить. Отож падишах звелів готуватися до весілля.

Люди поприходили одразу на три весілля — їли, пили й гуляли сорок днів та ночей. А після весілля найменша донька падишаха прийшла в хату Ледачого Ахмеда. Молодиця розкладала в господі свій посаг, а Ледачий Ахмед сидів у кутку й дивився на неї, мов пришелепкуватий. А вона мовчала — не посміхалася, не плакала, але й не дивувалася. Адже вона добре знала, за кого вийшла заміж.

А Ледачий Ахмед і після весілля жив так, як і раніше. Коли йому чогось хотілося, він починав хилитатися, й мати виконувала всі його забаганки. А дружина сиділа в кутку й спостерігала за ними.

Якось Ледачому Ахмедові заманулося у сад. Мати хотіла його перенести, але тут устала дружина і, всміхнувшись, сказала свекрусі:

— Не турбуйтеся, я сама віднесу свого чоловіка!

Мати Ледачого Ахмеда розгубилася:

— Ой дочко, не треба! Ти ж така ніжна, тендітна, хіба ж ти його донесеш!

Але молодиця одказала свекрусі:

— Мій чоловік, мені й носити.

Вона завдала собі на спину Ледачого Ахмеда й потарабанила його на кухню, а там гепнула ним додолу й, діставши з печі головешку, почала ледацюгу лупцювати. Била по голові, гамселила по спині, чухрала по руках та ногах — аж іскри від рубанця сипалися. Ледачий Ахмед спершу репетував, аж бачить: треба рятуватися, отож спромігся на силі, встав і кинувся до дверей. Та завбачлива жінка була вже давно їх зачинила. Тоді Ледачий Ахмед метнувся до вікна, відчинив його й гепнувся додолу. Так і лежав на спині і дивився на жінку, що висунулася з вікна, та на рубанця, якого вона тримала в руці.

— А вставай-но, годі вилежуватися! Йди працюй, може, станеш людиною. А до того додому не приходь, щоб я тебе не бачила! — так закінчила свою мову донька падишаха й зачинила вікно.

Мати Ледачого Ахмеда чула, як невістка гамселила її сина, як той верещав, але не наважилася боронити сердегу. А невістка мовчки увійшла в хату, поклала рубанця й почала варити обід, вишивати та приспівувати, ніби й не гнівалася.

А Ледачий Ахмед так стомився, що заснув, мов мала дитина, хоч тіло його аж горіло. Коли ж прокинувся, йому почав дошкуляти голод. Ходить ледацюга довкола хати, а увійти боїться. Тоді й зрозумів, що доведеться самому дістати їжу. Уперше в житті вийшов він за ворота та й почимчикував за людьми. Прийшов туди, де велелюддя, — на базар, і просить їсти, а йому й кажуть: «Зроби оце та оте!» До самісінького вечора носив Ахмед на плечах вантажі та й заробив п’ять курушів. На куруш купив хліба й сиру, вдовольнив душу, а решту грошей поклав у кишеню й подався додому. Постукав у двері, мати й питає:

— Хто там?

— Це я, Ахмед!

— Любий мій сину! Заходь до хати! — зраділа мати.

Але той ніби й не чув материних слів.

— А ханум дома? — запитав він.

— Дома.

— Рубанця не викинула?

— Ні.

Ахмед віддав матері чотири куруші й сказав:

— Передай же їй оці чотири куруші, а я піду. Але скоро ще прийду.

Мати умовляла сина, гладила його руки, та дарма. Син не зважав на її благання, а повернувся й пішов. Мати зажурилася, але підійшла до невістки й каже:

— Оце гроші передав тобі Ахмед.

Невістка довго розглядала чотири куруші, потім поклала їх у розмальовану скриньку й притисла до грудей, примовляючи:

— Ну ж бо, Ледачий Ахмеде! Покажи себе, мій Ахмеде!

На другий день Ледачий Ахмед знову прийшов. Ще вдосвіта став він до роботи у коваля, потім допомагав лудильникові і навіть мив посуд у корчмі. Заробив одинадцять курушів. На куруш купив їжі, а десять приніс додому. Постукав у двері, вийшла мати, а Ледачий Ахмед і питає:

— Ханум дома?

— Дома.

— Рубанця не викинула?

— Ні.

— Тоді передай їй десять курушів, а я прийду завтра.

Та й пішов із двору. А мати стояла й дивувалася: невже ж то її син? Який він зграбненький став, як швидко ходить! А тоді пішла до невістки та й передала їй десять курушів.

А та поклала їх у скриньку й примовляє:

— Ой, Ледачий Ахмед! Ой, мій Ахмед!

Якби хтось побачив це, то сказав би: «Вона кохає Ледачого Ахмеда».

Так минув місяць. Щовечора приходив син до матері й питав, чи не викинула дружина рубанця, а тоді віддавав їй двадцять курушів та й ішов із двору.

Аж якогось дня Ледачий Ахмед прийшов додому ще завидна, віддав матері гроші й сказав, що завтра помандрує з караваном у чужі краї. Поцілував руку матері, попросив уклонитися дружині й пішов, навіть не озирнувшись.

Минали дні, а від Ахмеда не було жодної звістки. Та падишахова донька щовечора брала скриньку, притискала її до грудей і говорила:

— Ой, Ахмеде, я жду тебе не діждуся, мій Ледачий Ахмеде!

А її Ахмед тим часом мандрував у пустелі, хіба ж міг він послати їй вісточку? Та й не до того було — люди й верблюди знемагали від спраги. Бредуть вони пустелею, бредуть, аж дивляться: колодязь. Зраділи всі, обступили довкола, та одразу й посмутніли — надто вже глибокий він був. Принесли вірьовки, оперезали котрогось там юнака й опустили в колодязь.

Коли де той як зарепетує з колодязя:

— Горю! Горю! Рятуйте!

Витягли його, й він упав, ніби мертвий.

— Либонь, злякався, — кажуть люди та й опускають другого. Тільки й з тим діється те саме. Аж це Ахмедові закортіло спробувати. «Адже Ледачий — тепер тільки прізвисько моє!..» — подумав він та й проситься:

— Опустіть мене, а якщо й галасуватиму, не піднімайте, а ще швидше опускайте на дно!

Так і зробили. Тільки Ахмед і не кричав, і не благав. Став на дні колодязя й аж рота розкрив із подиву: перед ним шумів безмежний гранатовий сад. Пройшов Ахмед трохи, дивиться: посеред саду