Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

хай-но більше узнають про Едвардса, про епістолярну спадщину Дікінсон, про останній роман Селімовича, та віз і нині там. Кілька гарних перекладачів не проти, вони обома руками за, та от біда — видавництва платять лише за замовлені ними переклади. Хай замовляють — і готові взятися.

І от я думаю — а раптом хтось з інших видавців прочитає цей есей? І діло зрушиться, і я ще триматиму в руках (як і тисячі вдячних читачів, і «чукчів», і просто читачів) «Щоденник Ебенезера Ле Пажа», «Острів» і листи Дікінсон. Вірю, що вони того варті, щоб бути виданими українською мовою. Утім, як і надзвичайно цікаві есеї того ж Дж. Фаулза, такі як «Дерево», «Острови», «Земля», «Природа природи».

Компанія

Видатний грузинський філософ Мераб Мамардашвілі в одному зі своїх роздумів навів такий анекдот. Один чоловік питає іншого: «Слухай, а ти взагалі-то Маркса читав?» — «Ні». — «А Енгельса?» — «Ні». — «А Лєніна?» — «Ні». — «А Сталіна?» Його співрозмовник зрештою не витримує: «Слухай, дай мені спокій. У тебе своя компанія, у мене своя».

Так от, якось я теж подумав: «А яка ж моя компанія?» Тобто ті автори, яких я читаю й перечитую, які подобаються, раз прочитані, і ти береш їх до «своєї компанії». Ні, не втираючись до неї, Боже борони, а вважаючи цих людей своїми, тому, що лягають на душу, припадають до душі, вносять у неї спокій чи, навпаки, тривогу, яка теж у той момент потрібна тобі для подальшого життя й руху. Які додають щось несподіване до твого розуміння світу. У яких є оті безцінні, незнані досі порухи людської душі, боріння серця, осмислення життя так, що тебе дивує. Іноді не власне осмисленням, а тим, що так можна думати, бо думка хоч і спантеличує часом, але начеб розсуває обрій. Автор не обов’язково має бути знаменитим, іноді й зовсім невідомим, але ти раптом відчуваєш: він — твій. Вже твій, і ти надалі чекатимеш, що він ще написав. Люди з «моєї компанії» добираються до чогось такого, до чого й мені хотілось би, але не завше вдається, швидше більше не вдається. Водночас їхня глибочінь заворожує, як зображена у вірші Євгенія Євтушенка (хоч він і не мій автор), якого колись вивчали в школі і який так і називається: «Глибина». Його ліричний герой стоїть на палубі пароплава, який пливе сибірською річкою Ангарою, вода чиста-чиста, навіть видно дно з камінцями під товщею прозорої води, тож здається, тільки простягни руку — дістанеш, а насправді — далеко. Автор чи його герой мріє про написання таких творів. Але мені подобаються й інші твори — художні, наукові, філософські, у яких доводиться продиратися через зміст, мов через хащу, але чогось-таки хочеться пробиратися, а от в інших — ні. Можливо, тому, що знаєш: за хащею побачиш сонячну галявину. Або є сенс продиратися заради порятунку власного життя й вибратися з хащі, у якій опинився.

Цей порятунок в дотику до слова часто відчуваєш неусвідомлено. Потрібних слів ще немає, ти й не знаєш, які вони, але є потреба їх шукати. Або як бажання побачити, що ж то за пташка, яку не бачиш і не знаєш, як вона називається, а співає там, у гущавині.

Іноді в таких творах дивно поєднуються прозора глибина і подібна до хащі складність, хоча б, здавалось би, це речі непоєднувані. Зрештою, таке поєднання починається у давніх філософів-антиків. Це ще дивніше, коли запитаєш себе, на кого було посилатися у своїх міркуваннях першим давньогрецьким філософам? Хіба на Бога чи, за тодішніми уявленнями, на богів. Але вони рідко до своїх богів зверталися.

Тут найперша і найбільша любов — Сократ. Не знаю, чи Платон справді тільки записав і передав те, що казав у своїх бесідах Сократ, чи приписав йому частину своїх думок, але відчуття пульсування отієї думки, те, як у ній відбивається життя, його осмислення — дивовижне. І це в V столітті до нової ери! Коли видавництво «Грані-Т» запропонувало мені підключитися до їхньої серії «Життя видатних дітей» і написати короткі повістини чи великі оповідання про дитинство п’яти видатних особистостей, які вплинули на розвиток людства, я, ні хвилини не вагаючись, першим назвав Сократа. Платон писав, що Сократ усе життя любив дискутувати й ставити іншим запитання, які стосувалися плину й сенсу життя, людського вибору в тих чи інших ситуаціях. Мені захотілося уявити, які запитання міг поставити хлопчик Сократ, Сократик по-українськи, у дитинстві своїм ровесникам і дорослим, над якими питаннями життєплину вже тоді думав. Так народилася повість «Запитання афінського хлопчика», яка ввійшла до збірки «Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Фернандо Магеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотту, Емілі і Енн Бронте».

Взагалі ж мені іноді здається, що справжня, як кажуть, питома за своєю суттю філософія на грецьких філософах-антиках і закінчується. На Сократі, Платоні, Аристотелі, Алківіаді, Зеноні, Парменіді і їхній «компанії». Бо римські із Сенекою включно були вже певною мірою вторинні, їхні праці або спиралися на мислення древніх еллінів, або полемізували (відкрито чи приховано) з ними. А філософія середньовіччя від Августина до Томи Аквінського і навіть далі спирається на теологію, християнські догми й постулати, які слугують для неї своєрідним «інкубатором». Навіть вільнодумці Спіноза й Декарт у своєму протесті й прагненні мислити вільно все одно огорнуті майже невидимим павутинням. Його не бачимо, особливо на відстані, але воно є, і в якийсь момент це відчуваємо.

Справжня принципово нова філософія для мене постає в працях Іммануїла Канта. Проблеми людської свободи та моральності, які постають у Канта, — це думки, судження Канта і нікого більше. Це прагнення думати над тим, що становить сенс буття, що, зрештою, змушує думати. І вершини — знамениті чотири кантівські тези-антитези. Вони захоплюють і болять. І апелюють, як ніщо інше.

Вже за одну думку про те, що мистецтво не можна творити поза формами нашого чуттєвого споглядання, Кант близький мені. Він допомагає не сприймати сучасні суто умоглядні фокуси, добування так званого інтелектуального й оригінального слова, від якого відгонить чимось нелюдським, холодним, механічним, таким, що заперечує саме життя… І тут я погоджуюся з Олегом Лишегою, що «гра в бісер», по суті, це відчай перед реальним життям, додам: і страх через неможливість його сприйняти. І тут приходить полегшення, те, що дозволяє усміхнутися: тож ще у XVIII столітті саме про те, що мистецтво, творчість повинна йти від почуттів, від почування світу, по суті, і писав Кант.

Далі були, звісно, К’єркеґор, Ясперс, Фромм, Фрейд (як філософ), Камю, Берґсон, Розанов, українці (таки українці!) Памфіл Юркевич, Микола Шлемкевич, Сергій Кримський, яких іноді теж перечитую. Про глибу Сковороди окрема розмова, вистачить сил і часу — напишу. Скажу тільки, що звинувачення Сковороди в життєвій нещирості, які з’явилися в деяких наших есеїстів, рішуче відкидаю.

Один із моїх улюблених філософів — Мераб Мамардашвілі. Його називають часом