Читати книгу - "Бігуни"

скалічена нога, відкрита для огляду всім, наче оголена правда. Безумовно, Ґрацієлла співала найкраще, її голос лише трохи приглушувала ширма, і Людвика уявляла собі цю тендітну італійку, як вона, натхненна, напружена до краю, з задертою головою й набряклими жилами на шиї — вона бачила її такою на репетиціях, — видобуває з себе цей незвичайний голос, співає чисто, кришталево, не зважаючи на заслону, не зважаючи на ногу, на погибель усьому цьому чортовому світові:

Quid sum miser tunc dicturus

Quem patronus rogaturus[24].

За півгодини до кордону з Познанським князівством диліжанс зупинився в заїзді. Там мандрівці відпочили, з’їли трохи холодного печеного м’яса, хліба й овочів, а потім пішли справити потребу і, як решта пасажирів, зникли в придорожніх заростях. Якусь мить вони милувалися квітучими пролісками, а далі Людвика вийняла з кошика чималу банку з коричневим шматом м’яза і вклала її до майстерно сплетеної ремінної сітки. Анєля старанно прив’язала кінці ременів до каркаса криноліну на висоті лона. Коли сукня опала, не було й знаку, що вона ховає під нею такий скарб. Людвика кілька разів обернулася, крутнула сукнею й рушила до диліжанса.

— Я б з оцим далеко не зайшла, — сказала вона до супутниці. — Б’ється об ноги.

Але йти не довелося. Вона сіла на своє місце, може, аж надто випрямлена, але, зрештою, вона — дама, сестра Фридерика Шопена. Полька.

Коли прусські жандарми на кордоні наказали їм вийти з екіпажа й старанно перевірили, чи жінки не перевозять чогось, що могло би підігрівати смішні патріотичні настрої поляків, то, звісно, нічого не знайшли.

По той бік кордону, в Каліші, їх уже чекав висланий сюди з Варшави екіпаж та кілька друзів. Свідків цієї сумної церемонії. Вбрані у чорні фраки й високі капелюхи, вони стали рядком, їхні бліді скорботні обличчя оберталися за кожним пакунком, видобутим із багажу. Людвика в супроводі втаємниченої в цю справу Анєлі ненадовго віддалилася, щоби виплутати банку з теплих нутрощів сукні. Анєля, попорпавшись у мереживі, безпечно видобула посудину й подала її Людвиці таким жестом, яким подають матері новонароджене дитя. Людвика розплакалася.

В ескорті з кількох екіпажів серце Шопена досягло столиці.

Сухі препарати

Метою паломництва є інший паломник. Цього разу він — у деталях, розкладених на дубових полицях, над якими видно каліграфічно виведений надпис:

Eminet In Minimus

Maximus Ille Deus[25].

Тут зібрано так звані сухі препарати внутрішніх органів. Їх роблять так: певний орган тіла очищують, наповнюють бавовняною ватою й висушують. Після висихання вкривають поверхню органу лаком — таким, який використовують для консервування поверхні картин. Кілька разів. Потім виймають вату і вкривають лаком ще й внутрішній бік препарату.

На жаль, лак не здатний вберегти тканини від старіння, тому з часом усі сухі препарати набувають однакової барви — коричнево-брунатної.

Ось, наприклад, чудово збережений людський шлунок, збільшений, ніби надутий, і тонесенький — здається, зроблений з пергаменту; далі — кишки, товста й тонка. Цікаво, які блага світу пройшли крізь цю травну систему, скільки промандрувало тварин, пересипалося насіння, прокотилося фруктів.

Поруч, неначе бонуси, — черепашачий пеніс і нирка дельфіна.

Мережева держава

Я — громадянка Мережевої держави. Втім, заклопотана переміщеннями в різних напрямах, я останнім часом геть утратила орієнтацію в державній політиці. Тривали розмови, перемовини, конференції, сесії, зустрічі у верхах. На столах було розкладено великі мапи, де позначалися прапорцями здобуті позиції, малювалися стрілочками напрямки майбутніх атак.

Ще кілька років тому, щойно я необачно перетинала якийсь геть невидний чи умовний кордон, на екрані моєї мобілки засвічувалися екзотичні назви чужих мереж, сьогодні вже цілком забутих. Ми не помітили нічних переворотів, ніхто не оголошував змісту трактатів про капітуляцію. Про пересування імперських армій, що складаються з чемних офісних клерків, не повідомили підданих.

Мій телефон, такий самий чемний, як і вони, завжди, тільки-но я сходжу з літака, інформує мене, в якій провінції Мережевої держави я опинилася. Повідомляє необхідні телефони й адреси, пропонує допомогу, так наче зі мною щось от-от має трапитися. Періодично з нагоди Різдва чи Святого Валентина пропонує мені взяти участь у святкових акціях та лотереях. Це мене роззброює, і мої анархічні настрої виразно тануть.

Зі змішаними почуттями згадую одну далеку подорож, коли я опинилася поза покриттям будь-якої мережі. Телефон спершу панічно шукав будь-якої точки опертя, але даремно. Його повідомлення здавалися дедалі істеричнішими. «Не знайдено жодної мережі», — не вгавав він. Потім, здавшись, лише дивився на мене порожньою квадратною зіницею — безглузда іграшка, шматок пластику.

Мені це нагадало одну стару гравюру, на якій мандрівник досягає краю світу. Зачудований і приголомшений, він відкинув убік свій вузлик і визирає назовні, поза мережу. Тому мандрівцеві з гравюри пощастило: він бачить зірки й планети, старанно посаджені на небі. Чує музику сфер.

Нас позбавлено того подарунка наприкінці подорожі. Там, де закінчується Мережа, є лише тиша.

Свастики

В одному далекосхідному місті вегетаріанські ресторани позначають червоними свастиками — стародавніми знаками Сонця й життєвої сили. Це значно полегшує вегетаріанцеві життя в чужому місті — досить підняти голову й пошукати потрібний символ. Там подають овочі з карі (багато різновидів), пакору[26], самси[27], корму[28], плов, котлети, а ще — мої улюблені рисові пальчики, загорнуті в сушені водорості.

Через кілька днів у мене виробляється рефлекс, як у собаки Павлова: я починаю стікати слиною, щойно бачу свастику.

Продавці імен

Я бачила на вулиці крихітні крамнички, де продають імена для дітей, що от-от мають народитися. Треба звернутися заздалегідь і подати замовлення. Потрібна точна дата зачаття, а також роздруківка з УЗД, бо стать дитини вельми важлива, коли вибираєш ім’я. Продавець записує всі ці дані й каже прийти через кілька днів. За цей час він складає гороскоп для майбутньої дитини й поринає в медитацію. Іноді ім’я приходить легко, матеріалізується на кінчику язика в двох-трьох звуках, які слиною склеюються в склади і які згодом вправна рука майстра перетворює на знаки, записані червоним чорнилом на папері. Але буває, що ім’я приходить важко, невиразно, опирається й вередує. Його важко вбрати у звуки. Тоді доводиться вдаватися до допоміжних технік, які кожен продавець імен тримає в таємниці.

Їх видно крізь відчинені двері крамничок: завалені згортками рисового паперу, фігурками Будди й записаними від руки молитвами, вони сидять напоготові з пензликами в руці. Часом ім’я падає з неба, як чорнильна ляпка — несподівано й чітко. Тоді вже