Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

що жили, за словами Геродота, «війною та грабунком» в період з VI по I століття до н.е. Після навали гунів (375 рік н.е.) та падіння Боспорського царства поступово, починаючи з IV–V століть н.е., відновлювалася влада Римської (Візантійської) імперії. У наступні століття Крим захопили хазари, а потім вірмени, які утворили низку своїх колоній уже у XII–XV століттях.

З 1239 кримські землі, завойовані монголо-татарами, стають частиною Золотої Орди, а з середини XV століття починаються війни генуезців з християнським князівством Феодоро (або Готія), яке населяли кримські готи, греки та алани, за землі південного Криму. Татарам вдавалося мирно співіснувати, торгуючи з прибережними генуезькими факторіями (Генуезька фортеця розташовувалася у Судаку). Тоді ж до східної частини Криму заселилося й безліч адигів[59].

Вже за тих часів населення кримського півострова являло собою строкатий спектр народів: кипчаки (половці), готи, греки, алани, вірмени та навіть русини, що оселилися в містах. Трохи раніше, до розгрому Хозарського каганату у Х столітті, тут проживали й сповідували іудаїзм караїми, частина яких разом з татарами пізніше була переселена до Литовського князівства. Сьогодні їхні нащадки живуть у Литві та Гродненській області у Білорусі.

Населення, що заселяло так званий Кримський Юрт, все більше прагнуло до незалежності від золотоординських ханів, влада яких до початку XV століття почала слабшати. За підтримки Литовського князівства й місцевої знаті у 1441 році утворилось самостійне ханство на чолі з першим самостійним чингізідом — Хаджи Гіреєм I, що правив Кримом до 1466.

Хаджи Гірей I ймовірно народився в місті Ліда (Білорусь), так що білоруси з повним правом також можуть претендувати на Крим. З 1478 аж до 1774 року, протягом трьох століть, територія Криму перебувала під владою Османської імперії, правителі якої суворо стежили за станом справ у Кримському ханстві та стягували всі належні податки. Османи тримали в Кримському ханстві свої гарнізони та фіскальний апарат. Правила ханством династія Гіреїв. Їхня влада переходила від одного родича до іншого вельми часто, зазвичай в результаті інтриг, вбивств і переворотів.

Володіючи певною самостійністю в Османській імперії, Кримське ханство служило своєрідною буферною зоною між Туреччиною та Московією, здійснюючи постійні спустошливі набіги на московські землі, викрадаючи звідти рабів, яких продавали на невільницьких ринках Сходу. Династійно претендуючи на Поволзькі землі та Астрахань, кримські хани замахнулися навіть на владу у Москві. У 1571-му її спалили та взяли в полон понад 50 тисяч московитів. Включно до часів правління Петра Великого (з деякими перервами), царі виплачували данину кримським ханам, які, в свою чергу, перебували під протекторатом Високої Порти.

Правління хана Іслам Гірея III (1644–1654) співпало з епохою Богдана Хмельницького та приєднанням Малоросії до Росії. Хан надавав військову допомогу українському гетьману Хмельницькому у Визвольній війні з Польщею. Через нього гетьман вів таємні перемовини про протекторат Османської імперії над Україною. Однак, для України вони нічим конкретним не завершились.

У роки царювання Селім Гірея I (1671–1678) Кримське ханство воювало разом із турками спочатку проти Польщі, пізніше проти Росії. Але війна з Росією йшла невдало й після безуспішної облоги Чигирина у 1677 році Селім Гірея позбавили ханського престолу та заслали на острів Родос, а на його місце посадили Мюрад Гірея I (1678–1683), якому довелося продовжувати війну з царем. У 1678 Чигирин захопили, а у 1684 році на ханський трон знову зійшов Селім Гірей I, який правив до 1691 року, потім з 1692 по 1699 роки та у 1703–1704 роках.

Після Полтавської битви 1709 року, у 1710 році, кримський хан Девлет Гірей II, наступник Івана Мазепи Пилип Орлик та запорізькі козаки уклали договір про боротьбу за визволення південних земель від московського панування. Кримський хан обіцяв сприяти відділенню Лівобережної України від Московської держави та її приєднанню до Правобережної України з метою відтворення єдиної незалежної української держави. Хоча тепер Росія й являла безпосередню загрозу для Кримського ханства, невдалий Прутський похід Петра 1711 року пригальмував, принаймні на чверть століття, наміри Росії оволодіти Кримом та вийти до Азову[60].

Під часи російсько-турецької війни 1735–1739 років, коли Кримська орда мусила воювати на боці Туреччини проти Персії за межами півострова, російська армія скористалась цим й у 1736 році розорила столицю Кримського ханства Бахчисарай, перебивши місцеве населення. Наступного року російська армія знову увійшла до Криму та спустошила його, що стало для держави Гіреїв справжньою національною катастрофою. Хан Менглі Гірей (1725–1730; 1736–1741) задумав був помститися Росії. Але його похід проти Москви у 1738 році закінчився невдало.

У 1768 року Кримське ханство взяло участь у війні проти Росії на боці Туреччини. Головна мета війни для Росії полягала в отриманні оперативного виходу до Чорного моря. Туреччина ж розраховувала отримати Поділля та Волинь, розширити свої володіння у Північному Причорномор'ї й на Кавказі, захопити Астрахань та встановити протекторат над Річчю Посполитою. У ході війни російська армія під командуванням Петра Румянцева та Олександра Суворова розгромила турецькі війська в битвах біля Ларги, Кагулу та Козлуджі, а середземноморська ескадра російського флоту під командуванням Олексія Орлова та Григорія Спірідова завдала поразки турецькому флоту в Хіоській битві та під Чесмою. 21 липня 1774 Османська імперія підписала з Росією Кючук-Кайнарджийський договір, за яким Кримське ханство формально здобуло незалежність під протекторатом Росії. Туреччина виплатила Росії контрибуцію в 4,5 млн рублів та уступила Росії північне узбережжя Чорного моря разом з двома важливими портами. До складу Російської імперії увійшли тепер Північний Кавказ та Новоросія.

Прихильників Росії в Криму було мало, тому «обраного» на Кубані проруськи налаштованого Шагін Гірея (командира Кубанської орди) з допомогою російських військ та ногайців посадили в Бахчисараї як кримського хана. Він став останнім ханом в історії Криму. Бажаючи зміцнити російський вплив, Суворов, що в той час командував російськими військами в Криму переселив до Азовської губернії, проти їх волі, частину християнського населення: зокрема й греків до Маріуполя, а вірмен до Нахічеваня, побудувавши так звану Дніпровську захисну лінію від набігів кримських татар. Лінія захисту складалася з семи фортець, які простягалися від Дніпра до Азовського моря[61].

Незважаючи на реформи, проведені Шагін Гіреєм, кримчани так і не змирились з проруським ставлеником, який намагався реорганізувати управління у Кримському ханстві на російський копил. Проти нього повстали навіть його брати, не кажучи вже про простих кримчан. Опинившись у вигнанні, Шагін Гірей звернувся за допомогою до Росії. Катерина Велика відправила князя Потьомкіна придушити повстання та приєднати Крим до Росії, що й було зроблено у 1782–1783 роках. Виданий у 1783 році маніфест Катерини приєднав