Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

рухати плечима трохи назад і праворуч. Коли посунулась ліворуч, плече торкнулося бетону. Це обнадіює! Скриня стоїть упритул до стіни чи достатньо близько до неї. Якщо я здужаю видертись на неї, можливо, мені вдасться викинутися з ями, як морському леву з акваріума. Видобувшись із ями, я неодмінно знайду якийсь гак або виступець, що допоможе мені здерти піджак Пембертона з голови. Тоді я буду бачити, що роблю. Я звільню руки, потому ноги. У теорії це було як раз плюнути.

Якомога обережніше я крутнулась на дев’яносто градусів, спиною до стіни. Посунулась до заднього краю скрині, підняла коліна вгору й доторкнулася ними до зав’язаного під підборіддям піджака.

По краях віко скрині облямовував невеликий виступ, і я змогла зачепитись за нього підборами. Потім неквапно… обачно… я почала випростувати ноги, сковзаючи спиною, дюйм за дюймом, угору по стіні.

Ми утворили прямокутний трикутник. Стіна й віко були прилеглими до кута й протилежними катетами, а я – дрижачою гіпотенузою.

Зненацька литку схопили корчі, і я мало не закричала. Якщо я дозволю, щоб біль узяв наді мною гору, я гепнуся зі скрині й можу зламати руку чи ногу. Я напружилась, чекаючи, поки біль ущухне, закусивши щоку зсередини з такою люттю, що відразу ж відчула смак теплої солонуватої крові.

Угамуйся, Флейв, заспокоювала я себе, трапляються речі й набагато гірші. Щоправда, за все своє життя не могла нічого такого згадати.

Не знаю, як довго я стовбичила так, хапаючи дрижаки, здавалося, минула ціла вічність. Я змокла до нитки від поту, дарма що звідкілясь віяв холодний вітер і я відчувала протяг голими ногами.

Після довгих зусиль я нарешті випросталась, стоячи на скрині. Я кресонула пальцями по стіні, наскільки змогла дотягнутись, вона була дражливо гладкою.

Незграбно, як слон, я крутнулась на сто вісімдесят градусів й опинилась обличчям до стіни. Подалася вперед і відчула – або мені здалося, що відчула, – під підборіддям край ями. Проте, позаяк у мене на голові був піджак Пембертона, я не мала певності.

Шляху назовні не було; принаймні в цьому напрямку. Я була наче хом’як, що видерся на вершечок драбини у своїй клітці й виявив, що йти далі нікуди, лише вниз. Але хом’яки, напевне, у глибині своїх хом’ячих сердець знають, що їхні спроби даремні; лише ми, люди, не годні змиритися зі своєю безпорадністю.

Я помалу опустилась навколішки на скриню. Бодай спускатися легше, ніж підійматися, дарма що грубе скалкувате дерево й те, що я вважала випуклою облямівкою навколо віка, дряпали мені ноги. Зігнувшись у три погибелі, я потрапила сісти й спустити ноги додолу.

Якщо я не зможу знайти отвір, крізь який у яму дістається холодне повітря, назовні можна буде вибратися лише горою. Якщо тут насправді є труба або акведук, що веде до річки, чи достатньо він великий, щоб я змогла проповзти по ньому? І навіть якщо так, чи нема в ньому якихось перешкод, або я несподівано в цілковитій темряві увіткнуся носом – як велетенський сліпий хробак – у що-небудь мерзенне й застрягну в трубі, неспроможна рухатись ні вперед, ні назад?

Чи знайде в майбутньому мої кістки який-небудь заінтригований археолог? Мене покладуть до скляної коробки й виставлять у Британському музеї на огляд зачудованій публіці. Я обміркувала всі за й проти.

Але стривайте! Я забула про сходи, що стриміли з ями! Я сяду на нижню сходинку й поповзу угору. Забравшись на самий верх, я плечима відштовхну дошки, котрі прикривають яму. Чому я відразу не подумала про це, до того як довела себе до стану цілковитої знемоги?

І враз щось, наче придушивши свідомість подушкою, наринуло на мене. Не встигла я втямити, що це через страшенну втому, не встигла я опертися, як мене поклало на лопатки. Я сповзла на підлогу, де були хрумкотливі папірці: папірці, які, незважаючи на холодне повітря з труби, виявилися напрочуд теплими.

Щоб якнайвигідніше влаштуватись у їхній глибині, я посовалась трохи і, підтягнувши коліна до підборіддя, миттю заснула.

Мені привиділось, що Даффі ставить різдвяну пантоміму. Великий хол у Букшоу перетворився на елегантний зал Віденського театру, із червоною оксамитовою завісою й велетенською кришталевою люстрою, де підстрибували й мерехтіли вогники сотні свічок.

Доґґер, Фелі, місіс Мюллет і я сиділи, як по шнуру, у єдиному рядочку крісел, а по сусідству на змайстрованій із дерева лавці тато порпався у своїх марках.

Ставили «Ромео і Джульєтту», і Даффі, будучи непересічним взірцем актора-перебіжчика, грала геть усі ролі. Однієї миті вона була Джульєттою на балконі (вершечок західних сходів), а наступної, зникнувши не більше, ніж на коротку хвильку, з’являлась унизу в ролі Ромео.

Угору й униз, вона гасала вгору й униз, краючи наші серця словами ніжного кохання.

Подеколи Доґґер притискав вказівного пальця до губ і нишком вислизав із холу, за кілька секунд повертаючись із розфарбованою тачкою, де з горою лежало марок, що він їх і вивалював біля татових ніг. Тато, котрий був заклопотаний тим, що розрізав марки навпіл манікюрними ножицями Гаррієт, щось буркотів, не підводячи очей, і продовжував свою роботу.

Місіс Мюллет безперестанку сміялася зі старої мамки Джульєтти, червоніла й кидала на всіх нас погляди з таким виглядом, наче це були зашифровані послання, які насправді тямила лише вона. Вона обтерла спаленіле обличчя хусточкою з візерунком у горошок, потому зжужмила її, скрутивши кулькою, і засунула собі до пельки, щоб укоськати істеричний сміх.

Тепер Даффі (у ролі Меркуціо) описувала Меб – казкову королеву, котра мчить:

По вустах панянок, яким цілунки сняться;

Та часом Меб лиха їх покрива прищами,

Караючи за подих, ласощами зіпсутий.

Я нищечком зиркнула на Фелі, яка, незважаючи на те що її набубнявілі губи скидалися на рот якоїсь чудернацької риби, притягувала увагу Неда; сидячи позаду неї, він потягнувся вперед над її плечем і склав губи до поцілунку. Але щоразу, коли Даффі спурхувала з балкона вниз, перевтілюючись у Ромео (нагадуючи тонкими, як шнурочок, вусами радше Девіда Нівена у «Справі життя й смерті», ніж шляхетного Монтеккі), Нед зривався на рівні ноги зі шквалом оплесків, які він супроводжував шаленим свистом, тоді як Фелі, і бровою не повівши, кидала до рота одну м’ятну карамельку за іншою й раптом завмерла, коли Ромео вдерся до мармурового склепу Джульєтти.

Отут моя Джульєтта спочиває, і вродою своєю

Похмурий склеп святочно осява.

О смерть, лежи тут…

Я прокинулась. Що за чортовиння! По моїх ногах щось бігало, щось вологе й пухнасте.

– Доґґере! – я спробувала крикнути, але