Читати книгу - "Соловей"

class="p1">В’янн схопила чоловіка за рукав:

— Ви не можете зробити цього, Полю. Вона француженка!

— Вона єврейка, — він націлив гвинтівку на Рейчел. — Ворушіться!

Рейчел почала щось говорити, але Поль схопив її за руку і, витягши на дорогу, кинув на заднє сидіння машини.

В’янн знала, що має лишатися на місці, але за мить вона вже бігла за авто й стукала по капоту, благаючи, щоб полісмен пустив її в салон. Поль ударив по гальмах, дозволивши їй всістися на задньому сидінні, і натиснув на газ.

— Ти не мусиш тут бути, — сказала Рейчел, коли вони проїздили повз Le Jardin.

— Ніхто не мусить тут бути, — відповіла В’янн.

Ще тиждень тому вона, мабуть, просто покинула б Рейчел. Вона відвернулася б, відчуваючи розкаяння та провину, але вирішила б, що захист Софі важливіший за будь-що інше.

Однак минула ніч змінила її. Вона досі була вразливою й наляканою, але тепер вона також була розгніваною.

У місті на багатьох вулицях з’явилися барикади. Скрізь були поліцейські авто, з яких витягали людей із жовтими зірками на грудях і гнали на залізничну станцію, де на них чекали вагони для перевезення худоби. Сотні людей, вочевидь, притягли сюди з усіх навколишніх містечок.

Поль зупинив машину і відчинив дверцята. В’янн, Рейчел й Арі долучилися до натовпу єврейських жінок, дітей та літніх чоловіків, які пленталися до платформи.

Поїзд уже чекав, випльовуючи чорний дим у повітря. На платформі стояли два німецькі солдати. Одним із них був Бек. У руках він тримав батіг. Батіг.

Однак усім цим безумством опікувались поліцейські-французи. Вони шикували людей у шеренги й сортували їх: чоловіків пхали в один вагон, а жінок і дітей — в інший.

Попереду якась жінка з дитиною на руках спробувала втекти. Жандарм вистрелив їй у спину. Вона впала замертво, а малюк покотився просто під ноги полісмену, який тримав пістолет.

Зупинившись, Рейчел повернулася до В’янн:

— Візьми мого сина, — прошепотіла вона.

Натовп штовхав їх.

— Забери його. Урятуй, — благала Рейчел.

В’янн не вагалася. Вона знала, що тепер ніхто не може лишатися осторонь. І хоч як вона боялася за життя Софі, вона раптом ще більше злякалася того, що її доньці доведеться жити у світі, де хороші люди не роблять нічого, аби зупинити зло, де хороша жінка не простягне руку подрузі. Вона схопила немовля.

— Ти! — гукнув жандарм до Рейчел, сильно вдаривши її прикладом гвинтівки в плече. — Ворушися!

Рейчел глянула на В’янн. У її очах промайнула вся історія їхньої дружби — секрети, обіцянки, яких вони дотримувалися, мрії, у яких їхні діти були близькими, наче сестри.

— Тікай звідси, — прокричала Рейчел. — Іди.

В’янн послухалася. Не встигнувши отямитися, вона вже розвернулась і проштовхувалась крізь натовп, геть від платформи, геть від солдатів із собаками, геть від смороду страху й ударів батога, геть від плачу жінок і дітей. Вона не спинялася, доки не добігла до краю платформи. Тоді, міцно тримаючи Арі, вона озирнулась.

Рейчел стояла у дверях вагона. Її обличчя та руки були досі вкриті кров’ю доньки. Вона помітила В’янн і підняла скривавлену руку. А тоді вона зникла серед інших жінок. Двері вагона зачинилися.

В’янн упала на диван. Арі невпинно кричав. Його підгузок був мокрий і тхнув сечею. Вона мала б устати й подбати про нього, але не могла поворухнутись. Вона буквально фізично відчувала тягар утрати, який душив її.

У вітальню зайшла Софі.

— Чому Арі в тебе? — спитала вона налякано. — Де мадам де Шамплейн?

— Її немає, — відповіла В’янн. Вона не мала сил, аби вигадувати якусь брехню. Та й навіщо?

Неможливо було захистити її доньку від зла, що коїлося навколо.

Ніяк.

Софі зростатиме, знаючи надто багато. Знаючи, що таке страх, утрата й ненависть.

— Рейчел народилася в Румунії, — стримано пояснила В’янн. — До того ж вона єврейка, а це тепер злочин. Уряду Віші байдуже, що вона прожила у Франції двадцять п’ять років і вийшла заміж за француза, який воював за цю країну. Її депортували.

— Наш уряд депортував її? Я думала, таке роблять нацисти.

В’янн зітхнула.

— Сьогодні це робила французька поліція. Хоча нацисти теж там були.

— Куди її відвезуть?

— Не знаю.

— Вона повернеться після війни?

Так. Ні. Сподіваюся. Як би відповіла хороша мати?

— Сподіваюся.

— А що буде з Арі? — спитала Софі.

— Він залишиться з нами. Його не було в списку. Мабуть, наш уряд уважає, що діти самі можуть про себе подбати.

— Але, мамо, що нам…

— Що нам робити? Не маю жодного уявлення, — вона зітхнула. — Поки наглянь за дитиною. Я схожу до них додому й принесу його колиску та одяг.

В'янн уже була майже біля дверей, коли Софі спитала:

— А як щодо капітана Бека?

В’янн завмерла. Вона згадала, як він стояв на платформі з батогом. Батогом, яким заганяв жінок і дітей у вагони для худоби.

— Так, — сказала вона. — Як щодо капітана Бека?

Виправши свій просякнутий кров’ю одяг, В’янн вивісила його сушитися на задньому подвір’ї. Виливаючи мильну воду на траву, вона намагалася не звертати увагу, якою червоною вона була. Жінка приготувала вечерю для Софі й Арі (хоч і не пам’ятала, що саме) і вклала їх спати, але коли в будинку стало темно й тихо, вона знову потрапила в полон емоцій. Вона була неймовірно розлюченою та спустошеною.

В’янн не могла повірити в те, які моторошні й огидні її думки, які безмежні її злість та горе. Жінка відірвала смужку від комірця і вийшла з будинку. Вона пам’ятала, як Рейчел подарувала їй цю блузу. Три роки тому.

— У Парижі всі таке носять.

Яблуні розкинули над нею свої руки. Лише з другої спроби їй удалося прив’язати шматок тканини до гілки — між Антуановою та Сариною стрічкою. Упоравшись, вона відступила на кілька кроків.

Сара.

Рейчел.

Антуан.

Кольори попливли перед її очима. Лише тоді вона зрозуміла, що плаче.

— Будь ласка, Боже, — В'янн почала молитися, дивлячись на клаптики тканини, мережива та пряжу, що тріпотіли серед нестиглих яблук. Яка тепер користь від молитов, коли тих, кого вона любить, немає?

Біля Le Jardin зупинився мотоцикл, і за кілька секунд вона почула його голос:

— Мадам?

Вона повернулась обличчям до нього.

— Де ваш батіг, капітане?

— Ви були на станції?

— Як воно, бити француженок?

— Невже ви думаєте, що я на таке здатен, мадам? Мене від цього нудить.

— І все ж ви там були.

— Як і ви. Ця війна змусила всіх нас бути там, де ми не хочемо.

— Для вас, німців, це не така й велика проблема.