Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

вершника з дивним циліндричним предметом у руці, — в рядок.

Спочатку жінку, а потім мене обв'язують під пахвами петлею з якимсь хитромудрим вузлом і спускають по похилій площині, а потім з якогось дашка прямо вниз, у чорний отвір.

Камінь під ногами. І тут же щось шморгає під пахвами. Ага, бортний вузол. Смикнувши, знімаєш петлю з найвищого сучка. На мить я ще помічаю, як двома зміями майнули вгорі, в плямі, звідки ледь-ледь проникає світло, дві мотузки.

— Ось так, — долинає згори голос, — тут вам і ложе, тут вам і жити, і померти. Вода там, в кутку капає зі стелі, там цебер стоїть. Бачите, я вас свавільно — жорстоко та люто — не замордував. І скарб ви в нижній коморі одедичавили[56]. І хата розкішна округлє[57] сім сажнів. Ну от, будете ви там сторожею, і живим вас не докликатися.

Починає звужуватися світла пляма над головами. Чути глухий дзвін випаленої плінфи одна об одну, шорхання кель-ми об камінь.

І темрява. І нічого більше. Тільки густа і жирна, як сажа, темрява.

— Ти помреш не довше як через рік! — гукаю я без надії, що той ще мене почує.

… Я нічого не бачу. І водночас чомусь бачу, як чорний вершник на чолі кінного аршака виїжджає з лісової стежки на галявину (троє мулярів тягнуться позаду).

Чорний раптом пускає коня риссю, махає рукою.

І тут з нетрів звідусюди виїжджають, видираються з гущавини вершники. У їхніх руках нема пищалів. Дивуватися нічого, он удалині видно верхівку костьольної дзвіниці. У їхніх руках довгі луки з біловезького тису. Гучно ляскають натягнуті, а потім відпущені тятиви об шкіряні рукавиці на лівій руці. А роєм летять довгі стріли з наконечниками, вивареними у відварі з глиці, кори і деревини того ж тису. Смертоносні довгі стріли — «порятунку ж від них нема».

Муляри падають відразу. Воїни ще крутяться, пробують прорватися, але поступово сповзають з коней на траву. Так втикані стрілами, що скоріше схожі на їжаків, ніж на трупи.

Бачу лице господаря. Його губи ущипливо ворушаться. Він обводить очима мертвих.

— Так, правду ти казав. Моєму лиходійству свідків багато. — Він підводить очі: — А головний — бог.

…І знову темрява, як сажа. І знову раптове світло. Замковий двір, залитий сонцем. Величезний спершу громадський, потім фамільний дуб. Кипить під ним і довкола строкатий натовп. Магнатський, шляхетський одяг, лати воїнів, вбрання вільних селян. Далі, у брамі і за брамою, біла хмара тих, зовсім простих. Із загального гомону вириваються окремі фрази.

— А всіх свідків з тих латних людей, — це підсудок, — поставити перед очі високого суду не можна. Бо тієї ж ночі їх якісь лихі кочові люди геть вибили. І ті лихі люди не з воїнів, а з простих розбійників, бо не мали пищалів, а мали луки з отруєними стрілами.

Знову бедлам. Випливає розумне лице Станкевича. Рука на Євангелії:

— Клянуся, що коли князь втікачів наздогнав, то й відпустив одразу на моє прохання. А що вони гроші тих бунтарів везли і гроші його королівської мосці, — того я не знав.

І після паузи:

— Тільки ті гроші досі ніде не випливли. І пошук наш нічого не дав. А випливти повинні були. Значить, сховані вони під запором. І тут треба ще довідатися б, чи не перестріли втікачів інші князеві люди.

Знову шум голосів. І тут уже біля підставки з Євангелієм сам князь.

— Фортугалем[58] предка мого Петра Ольшанського клянуся, — його рука тягне з грудей золотий ланцюжок.

— Предка-зрадника, — беззвучно ворушаться губи Станкевича.

— … а потрібно буде, то поклянуся і на святому Євангелії. Не лід катуванням, як челядь, а по сумлінню, що я тоді, відпустивши їх, з паном Станкевичем назад до замку приїхав. А вдруге я їх не ловив. І, головне, не вбивав. А свідки Йосип Горощук, купник[59], та Протас Леванович, писар, клянуться, що ті — живі. І жити їм ще, скільки відпустить їм днів бог. А я ані зброєю, ані плахою наближати цей кінець не буду, в чім і слово своє кладу.

І знову темрява. І далекий голос:

— Князь наш Вітовт, не дочекавшись кінця розгляду, помре наглою смертю.

Знову морок. Уже на вічні часи. Два вартівники хрещені, а один — нехрещений.

… Власний скрегіт зубів будить мене.

Мій настрій був того дня нікчемний. Навіть зустріч зі Сташкою не принесла полегшення: весь час я пам'ятав відблиски нічного зоряного світла на її обличчі, коли «нас» спускали на арканах в отвір. Останні відблиски світла.

Невідомо чому ми пішли у напрямку Ольшан (скоріше за все тому, що і замок, і костьол, і сама Ольшанка обридли нам, як манна каша в часи золотого, щасливого дитинства), і я, сам не знаючи чому, розповів їй про все, не виключаючи й кошмари.

— Це буває, — сказала вона. — Просто людина стільки думає про це, що думки не покидають її і вві сні.

— А чому вві сні все так, ніби все знаєш?

— Відсутність логіки. І присутність якоїсь вищої логіки. Наяву це перешкоджає, а вві сні — ніби все розкуте. І уява в тому числі. Теорема з Евклідової геометрії про пересічні прямі (ці лінії — о чорт, не потрібна була наука, то всю термінологію забула).

— Правильно. Хтось із славетних казав, що знань у його книжковій шафі більше, ніж у ньому самому. Але він через це не плаче. Бо він не шафа, він — фізик… Я також багато чого забув із шкільної премудрості, але якщо вже завернули на забуту геометрію, то мої пересічні лінії перетинаються за межами уявної площини, за межами дійсності, вві сні.

— Ну і що ви зараз думаєте про це?

— Анічогісінько.

Усе ще досить молоде, соковите й зелене листя спліталося над доріжкою. І крокувало по цій доріжці те, що я згубив назавжди не тільки у кошмарному сні.

— А знаєте, — раптом загорілася вона, — вона б і відповідала всім даним, ваша сонна «розв'язка». Справді, не доторкався Ольшанський до знову відбитих скарбів, справді, сам пальцем не торкнув спійманих. І він їх не убивав, просто дав їм самим померти. І клятьба на Євангелії була правдою, хоч і казуїстичною. З водою людина може прожити без їжі, ну…

— Два тижні, не більше.

— Чому? Он одна моя знайома на лікувальному голодуванні тридцять днів витримала.

— На лікувальному. Під наглядом лікарів, а не в темниці. Бо потрібна не тільки вода, але й свіже повітря, і рух, і, пробачте, регулярні