Читати книгу - "Світло в серпні"

все спека, — зауважив він. — Розморює людину. Ви б не хотіли посидіти трохи, перш ніж підете?

Та Гайтавер, очевидно, не почув цих слів. Уже рушив до дверей, а крамар проводжав його поглядом. Переступивши поріг, вийшовши на вулицю, із кошичком через руку, пастор рухався сковано й обережно, як по кризі. Було спекотно, з-над асфальту струменів жар, наділяючи знайомі будинки на майдані ореолом, живою, відчутною на дотик світлотінню. Якийсь стрічний заговорив із священиком, той навіть не зауважив цього. Ішов, роздумуючи: «І його теж. І його теж». Простував тепер швидко, так що, повернувши нарешті за ріг у мертву безлюдну вуличку, де чекала мертва безлюдна домівка, він захекався. «Це все спека», — в одно товкла, пояснювала йому поверхня свідомості. І безперестанку, навіть на цій тихій вуличці, де навряд чи хто спиняється глянути на вивіску й згадати давнину, де вже видніється неживий порожній будиночок, його прихисток, під поверхнею свідомості пульсує, заморочує, утішає: «Я привчаюся! Привчаюся! Я купив звільнення від обов’язків». І раз по разу звучить, немов сказане вголос — терпляче й виправдальне: «Я заплатив за нього. Не торгувався. Ніхто цього не заперечить. Я хотів тільки спокою. Заплатив стільки, скільки вони заправили, не торгувався». Вулиця мерехтить, пливе, Гайтавер спітнів, та тепер навіть полуднева задуха здається йому прохолодою. А тоді піт, спека, марево — все миттю зливається у вивершеність, яка поглинає всяку логіку й виправдання, випалює їх вогнем: «Я не буду! Не буду!»

Сидячи у своєму кабінеті біля вікна й побачивши, як Байрон зайшов із раннього сутінку під світло ліхтаря та вийшов, Гайтавер раптово нахилився. Не тому, що здивувався, угледівши Байрона тут, у такий час. Першої миті, коли впізнав знайому постать, подумалося: «Ага. Я так і гадав, що він прийде сьогодні ввечері. Це ж не в його вдачі — потурати навіть подобі зла». Ще не промайнула ця гадка — він здригнувся, подався вперед. Упізнавши дедалі ближчу постать у снопі сліпучого світла, він якийсь мент вважав, що помилився, хоч і був певен, що помилки тут немає, що це не хто інший, як Байрон, ось він уже повертає до хвіртки.

Сьогодні Байрон зовсім інакший. Це видно з його ходи та постави. Схилившись, Гайтавер каже сам собі: «Немовби навчився гордості або зухвальства». У Байрона піднята голова, він іде прудко, випроставшись. Зненацька Гайтавер мовить, майже вголос: «Він щось зробив. На щось рішився». Приклацнувши язиком, нахилившись до темного вікна, спостерігає, як швидко зникає з очей постать під вікном, простує до ґанку, до дверей, і за мить чути кроки та стук. «Мені він навіть словом не обмовився, — думає священик. — А я б вислухав, дав би йому поміркувати вголос». Він уже переходить кімнату, спиняється біля стола, щоб увімкнути лампу. Іде до вхідних дверей.

— Це я, отче, — обзивається Байрон.

— Я впізнав вас. Хоча цього разу ви не спіткнулися на долішній сходинці. Не раз і не два ви, Байроне, бували в цьому домі, але донині не траплялося так, щоб ви не спіткнулися на ній.

Ось із такої зауваги зазвичай починалися Байронові відвідини. Ледь поблажливий, жартівливий і теплий тон, щоб гість почувався як удома, ну а в гостя — по-селянському незграбний, сором’язливий, що позначає поштивість. Інколи Гайтаверові здавалося, що він втягує Байрона в оселю розрахованим вдихом чистого повітря, неначе на гостеві — вітрило.

Але цього разу гість заходить, не дочекавшись, поки господар виголосить звичну заувагу. Входить одразу ж, із цим новим виразом на обличчі — чимсь середнім між самовпевненістю й зухвалістю.

— Гадаю, вам ще більше не подобатиметься, що я не спотикаюся, ніж навпаки, — відповідає Байрон.

— Це, Байроне, сподівання чи погроза?

— Я не хотів погрожувати.

— Ага, — мовить Гайтавер. — Іншими словами, ви не обнадіюєте. Що ж, принаймні застерегли мене. Засторогу я відчув, як тільки побачив вас у світлі ліхтаря. А однак щось та й хочете розповісти. Про те, що ви вже вчинили, не вважаючи за потрібне спершу порадитися зі мною.

Вони йдуть до кабінету. Байрон зупиняється й, повернувши голову, дивиться знизу на пасторове обличчя.

— Отже, ви знаєте, — каже він. — Ви вже чули. — І, хоч не відвернувшись, але вже не дивлячись на співрозмовника, веде далі: — Що ж… Так, людям роти не зав’яжеш. Особливо жінкам. Хотів би я знати, хто вам це повідомив. Не те щоб я соромився. Не те щоб хотів приховати це від вас. Я сам сказав би вам, коли спромігся б.

Вони стоять під самими дверима освітленої кімнати. Гайтавер помічає в Байронових руках пакети та пакуночки. Виглядає на те, що з харчами.

— Що? — питає він. — Що ви мали мені сказати? Але прошу, заходьте. Напевно, я вже й сам знаю, в чому річ. Однак хочу бачити ваше обличчя, коли ви скажете це мені. Я теж застерігаю вас, Байроне.

Вони входять в освітлений покій. У пакетах бакалія. Сам господар дуже багато таких купував і носив, тут годі помилитися.

— Сідайте, — запрошує він.

— Ні, — відповідає Байрон. — Я зайшов на хвилинку. — Стоїть, розважний, стриманий, усе ще з цим виразом співчуття й водночас рішучості без самовпевненості, виразом переконаності без настирливості. Так виглядає той, хто лаштується вчинити щось таке, чого близька, дорога людина не зрозуміє і не схвалить, але сам він вважає це правильним, знаючи, що вона ніколи на таке не пристане. — Вам це не сподобається. Але нічого іншого тут не вдієш. Я б хотів, щоб і ви так вважали. Та, мабуть, ви не зможете. І на тому край.

Сівши, Гайтавер понуро дивиться на нього через стіл.

— Що ви зробили, Байроне?

Байрон навіть говорить по-новому: коротко, стисло, не затинаючись, кожне слово має значення.

— Я відвів її туди сьогодні ввечері. А перед тим усе підготував, прибрав халупу. Ліна вже влаштувалася. Сама цього хотіла. Ліпшої й ріднішої домівки цей Браун ніколи в житті не мав і не матиме. Як на мене, вона має право там мешкати, тим більше, що власника поки що нема на місці. Забарився деінде, так би мовити. Знаю, що вам це не до вподоби. Можете назвати безліч причин, причому слушних. Скажете, що це не його хижа, тому й не годиться їй там селитися. Гаразд. Може, й так. Але ж на весь штат, ба й на всю країну не знайдеш нікого, хто міг би ствердити, що Ліна не має права жити в цій халупі. Скажете, що в її стані має бути якась жінка поруч. Гаразд. Є там негритянка, вже в літах, отож розсудлива, і