Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

щось на зразок телепередачі. Де ж це таке бувало, щоб герої мильної опери бачили своїх глядачів!

Але хлопчик навіть не озирнувся. Він прослизнув у щілину і зник. Дівчинка підійшла ближче й зазирнула всередину. І Губченко — понад її плечем.

Там була велика зала, залита світлом, джерела якого Губченко не побачив Утім, він бачив далеко не все. Щілина у брамі була неширока. Але Губченко й не роздивлявся інтер’єру. Бо погляд його негайно притягла до себе велетенська личинка. Він не міг відвести від неї очей. Це було неймовірне диво природи. Що ж із неї може вилупитися? Страшно навіть подумати. Губченко все зрозумів. Черви не можуть бути розумними. Вони можуть утворювати величезні родини на зразок комах, але немає в тілі черв’яка місця для мозку. Звісно, Коміренко створив не дощових черв’яків. Вони насичені енергією. Губченко бачив, як вони знищували останки оленя, — навіть для того, щоб ця могутність могла втілитися в організовані дії, необхідний мозок. І цей мозок зараз був перед ним.

Роздивляючись личинку (власне, найпевніше, личинкою вона й не була, просто схожа за формою, тож і називати її так зручніше), Губченко не помітив, коли по залі килимом почала стелитися черва. Тільки коли хлопчик розв’язав лантух і випустив курей, він звернув увагу на те, що й дівчинці вже загрожує ця синя повінь.

Звісно, він нічим не міг допомогти, ніяк не міг утрутитися, нічого не міг навіть порадити. Це була якась незбагненна фантасмагорія: хлопчик випустив курей, ті погнали черву, раптом звідкись із-за лівих лаштунків з’явився маленький дідок. Губченко кинув погляд на курей, а коли знову глянув на дідка, того вже не було, тільки величезна сова якось кривобоко злетіла й погналася за курами. Хлопчик стріляв з арбалета, неймовірно вправно його перезаряджаючи, то в сову, то в личинку, але не зміг завдати їм ніякої шкоди…

Це була не гра. Хлопчик не був сліпий. Тим більше не була сліпою дівчина, яку Губченко спершу прийняв за сновиду, бо рухалася вона якось загальмовано, ніби під гіпнозом. Скориставшись тим, що хлопчик був цілковито захоплений стріляниною, дівчина тихо підійшла до нього ззаду і великим поліном, не вагаючись і не роздумуючи, вдарила його по голові. Хлопчик упав.

Які вже там ігри.

Однак Губченко був немов заворожений. Він не міг відвести погляд і дивився все це як бейсбол. Колись на стадіоні після футбольного матчу диктор оголосив, що зараз відбудеться бейсбольний матч між збірними України й Куби. Почалася гра, і глядачі весело сміялися, спостерігаючи, як спортсмени кидають м’яч, інші відбивають, ще інші ганяються за ним по полю, а ще інші в цей час здійснюють якісь безглузді спринтерські забіги. А коли двоє суперників зіштовхнулися й попадали на траву, забивши собі голови, стадіон реготав, наче в цирку. Водночас Губченко знав, що якісь місця тут повинні називатися «базами», знав, що когось із гравців називають «ловцем» — як той, що в житі, що американці бейсбол дуже цінують, що відданих уболівальників команди мають значно більше, ніж команди з європейського футболу… Будь-яка гра перетворюється на суцільну маячню, коли ти спостерігаєш за нею, не знаючи правил.

І все ж відвести погляду було неможливо. Наприклад, де ще побачиш, як сова, перебивши курей, сідає на землю й невловно перетворюється на маленького дідка? Удвох із дівчиною-сновидою вони взяли за руки-ноги непритомного хлопчика й понесли кудись праворуч. Куди саме, ні йому, ні дівчинці видно не було. Тоді Губченко просунувся вперед, до зали, й побачив великий кам’яний стіл — власне, брилу з добре відшліфованою поверхнею. На цю поверхню хлопчика й поклали.

Губченко обійшов навколо столу і знайшов пологий спуск із нього з протилежного боку. По цій поверхні піднялася колона черв’яків, несучи на собі дві маленькі напівпрозорі лялечки, що нагадували личинки хруща. Їх піднесли до самісінької хлопчикової голови. Ніби прокинувшись, личинки миттю заповзли у хлопчикові вуха, й черва сповзла зі столу, та й з підлоги дуже швидко забралася.

Лишилася чиста світла зала. Дівчина-сновида й дід-сова обмінялися байдужими поглядами й одночасно рушили до великих ніш у стіні. Зайшли туди лягли й завмерли, ніби вимкнені роботи.

Хлопчик підвівся, зіскочив зі столу й попрямував до прочиненої брами. Тепер він чимось дуже нагадував дівчину в кам’яній ніші, на яку й оком не повів. Губченко поквапився вперед, ніби щоб попередити маленьку золотоволоску, але з’ясувалося, що її й слід прохолов. Коли ж вона втекла?

Назад хлопчик ішов упевнено, швидко, він більше не справляв враження сліпого. Губченко не відставав. Серце у нього хололо. Що буде, як вони знайдуть малу золотоволоску?

Вони знайшли її там, де Губченко її вперше побачив. Тільки цього разу вона сиділа не в ступі, а поруч, на траві. Коли хлопчик допомагав їй залазити до ступи, Губченко зрозумів, чому вона сиділа на траві: сама не могла залізти. Хлопчик теж умостився. Що далі? Невже полетять? Невже це справді ступа Баби Яги?

Вони справді полетіли. І так швидко! Губченко спробував переслідувати їх по землі, але це виявилося марною справою. Втім, він побачив, що летять вони на північ — уздовж берега річки, тож приблизно знав, де їх надалі шукати.

Якщо, звичайно, шукати ще буде кого.

Хлопчик нівроку 2

Він зрозумів, що МГ — це страшний наркотик. Від нього стаєш залежним, хоч нічого, крім болю, він не дає. І з кожною новою подорожжю цей біль глибший і безнадійніший. Здавалося б, уже бачив будь-які жахливі історії: і про зрадника під гарячим дощем, і про страшне використання власної МГ для селекції людських душ, і про землю, геть-чисто звільнену від людей, і про багато-багато інших жахів. І думав, що вже нічого гіршого не буде. А тут і люди є, і ліс прекрасний, і все одно моторошно далі нікуди.

А найгірше те, що він сам собі задав такий шалений темп, який позбавляв його можливості проаналізувати й осмислити все бачене. Як ненаситна до вражень дитина, думав він про себе. Хоча річ, звичайно, була не в ненаситності. Та й дитина не може всього осмислити й проаналізувати не тому, що їй ніколи. Треба все запам’ятати. А потім, потім… коли виросте…

У Губченка «потім» не було. Він уже жив у «потім». Тому всю майбутню історію, наукову перемогу і життєву поразку Коміренка (та й свої), стеження й прослуховування телефону, нишпорення Биковця — все це треба було осмислити й проаналізувати негайно, а не колись. От тільки дуже бракувало… Ні, не інформації — її було більше, ніж