Читати книгу - "Золота медаль"

class="p1">«Чи не занадто я? — майнула думка.— Все обміркувала... так добре виходило... А тут — живий хлопчина, школяр...»

— А може й не треба писати про Сухопару? — знову спитала Ніна.— Ви подумайте, як боляче буде читати Ковганюку про школяра, який насмілився так скривдити вчительку!

Всі полегшено зітхнули, бо хотілося похвалитись хорошим, своїми успіхами, радощами, щоб і читати було радісно цього листа зимівникам на далекій півночі.

— Правильно,— почувся голос Кочеткова.— От тільки... чи простить Сухопару Зінаїда Федорівна?

Щойно закінчився збір, а Сухопари вже не було: він зникнув тихо й непомітно.

— А що в нас буде на наступному зборі? — спитав Лукаш Коровайний.

Лукаша Ніна не любила. Він так само, як і Сухопара, був одним з найнеспокійніших школярів у п’ятому класі, до того ж погано вчився. Ніна в думках уже вирішила, що він неодмінно залишиться на другий рік, і навіть не робила ніяких спроб вплинути на нього. Не подобались їй ні його олов’яні очі, ні вицвіле попелястого кольору волосся, ні поривчасті рухи, немов хлопчик кожної хвилини намагався стрибнути.

— Наступний збір у нас про дружбу,— сухо відповіла Ніна.

— Знову будемо сидіти та слухати? — невдоволено промимрив школяр.— Набридло!

— А ти чого захотів? — підскочив до нього Кочетков.— У тебе ж двійки, тобі й уроки вчити набридло! Що ж, танцювати перед тобою будемо?

Щось немов укололо Ніну: «А може й справді треба якось інакше?» Але вона відігнала од себе цю думку. «Ледар, бешкетник! Йому все набридло, все нудно».

Ніна поверталась додому сама. Вечір був тихий, дерева стояли в білому інеї, в сквері навколо каштанів спокійно дрімали снігові замети, але щось невидиме віщувало вже недалеку весну. Її дихання було в похмурому небі, в м’яких сутінках, у рожевому відсвіті заходу за парком. Іній осипався іскорками, які гасли на льоту. Звуки голосу, поклики сирени так само немов гасли, танули.

Хтось несміливо торкнувся рукава. Це був Сухопара. Пальто й чорна шапка були запорошені снігом, хлопець, мабуть, стояв під деревом, чекаючи на вожату. Запам’ятались його очі — вони були в ту хвилину величезні, блискучі й сухі, немов внутрішній жар випив з них усю вологу до краплини.

Якусь мить обоє, Ніна і школяр, мовчки дивились одне на одного. Вожата бачила, як ворушилися у хлопця губи, вони, мабуть, теж були пересохлі, жодного звуку не злітало з них.

Нарешті він вимовив:

— Ніно, чи дуже... сердита на мене Зінаїда Федорівна? Чи простить вона мене?

Від цього запитання у Ніни стиснулось серце. Скільки, мабуть, передумав цей хлопець, як перемучився, збираючись попросити перед усім класом пробачення у вчительки. Він уже тричі розкаявся, на все життя запам’ятав злощасну стрілу, але знав, що тільки прилюдне пробачення знову наблизить його до товаришів. І зараз він боявся тільки одного, що вчителька його не простить.

— Ніно, а що як вона скаже... Що як Зінаїда Федорівна візьме та й той... скаже: «На ділі заслужи прощення... своєю поведінкою...»

— А ти хіба не дуже надієшся на свою поведінку?

— Чому ж? — похнюпився Сухопара.— Я тепер хай хоч що... І сам не знаю, як воно сталося. Проклята стріла!

— Себе лай, стріла сама не полетить.

— А якщо Зінаїда Федорівна скаже, щоб я, значить, заслужив прощення гарною поведінкою, то на це ж треба час. А як же я... сам отак і буду в класі? Без товаришів?

У словах Сухопари бриніла туга. Не було сумніву в тому, як він боляче переживав те, що його друзі-однокласники тепер змінили до нього своє ставлення.

— Ось що, Миколо,— сказала Ніна,— ти заплямував увесь клас, піонерський загін. Не будь же зайцем! Знайди в собі мужність хоч тепер вчинити по-піонерському! А що скаже Зінаїда Федорівна — сам почуєш.

* * *

Ніна Коробейник давно вже готувалась до «стрибка». Це мусив бути блискучий успіх, справжній стрибок уперед, через голову Марійки Поліщук. Так, саме через голову, щоб затьмарити «особливі» п’ятірки Поліщук і знову вийти на перше місце в класі. Та що в класі — ні, вона, Коробейник, була ж першою в школі... І ось зовсім несподівано дорогу перейшла Марійка...

«Стрибок» має повернути Ніні втрачену першість. І вона знову стане і в школі «чемпіоном»!..

Недарма Ніна так любить читати про видатні турніри шахістів. А чому справді не бути чемпіоном у навчанні? Юний гросмейстер Ніна Коробейник! Золота медаль!

Ніна тепер готувала уроки з особливою старанністю. Вона не покладалась лише на свої здібності, читала додаткову літературу, вишукувала щось таке, що дало б їй можливість «блиснути».

Її викликав на уроці Юрій Юрійович. Серце в Ніни посилено застукало від радості. Вчора вона, ніби передбачаючи, що її запитають, найбільше приділила уваги історії. Захопила ученицю й тема «Організація Радянської держави». Відповідала вона так, що Юрій Юрійович заслухався. Ніна вільно цитувала Леніна, відтворивши в своїй розповіді яскраву картину перших кроків молодої Радянської влади до соціалізму.

— Ну, знаєте, це була відповідь! Чудово, чудово! — говорив зворушено Юрій Юрійович, коли урок скінчився і учні оточили його з веселим гамором.— 3 насолодою слухав! Це результат серйозної праці. Так у нас відповідає тільки Поліщук!

Ніна тихо здригнулась: «Знову — Поліщук!»

До неї підійшли товариші, подруги, всі раділи її успіхові.

— Щоб так відповісти урок,— сказав Віктор Перегуда,— треба мати талант!

— Єресь! — гукнула Базилевська.— Треба вміти працювати, і все.

— Ні, мої друзі,— гукнув Вова Мороз,— що не кажіть, а Коробейник сьогодні відповідала не гірше від Марійки!

Цього вже не могла стерпіти Ніна. Кров застукала їй у скронях.

— Не розумію,— тихо, але з страшною напругою промовила вона,— при чому тут Марійка? Що це за високе мірило, яке згадується в усіх випадках? Очевидно, Марійка стала непохитним критерієм... Ха-ха!..

Сама незчулася, як вихопилося це «ха-ха», та вже не могла стриматись. Майнули перед очима обличчя Вови, Віктора, Софи Базилевської...

Хутко пройшла до дверей, рвучко розчинила їх навстіж і вискочила в коридор...

* * *

Жукова відчула, що хтось дивиться на неї. Вона озирнулась і зустрілась очима з Віктором. Щось невимовне, як мовчазний докір, було в його погляді і ще щось таке, незрозуміле, але що, безумовно, стосувалось її, Юлі, і промовляло до неї.

На мить затримала на Вікторові погляд і наче вперше побачила, як хлопець змінився.

Очі світились сухим блиском, вилиці загострилися. І всією своєю істотою зрозуміла Юля, що Віктор страждає, страждає мовчки і терпеливо.

Вона мимохіть подала якийсь знак і знову почала слухати Юрія Юрійовича.

Це було на уроці історії, і