Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Солдатенко В. Ф. Георгій П'ятаков: миттєвості неспокійної долі. – К., 2004.

Третій з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. 1—6 березня 1919 p.: Протоколи. – К., 2002.

«Людина великої сили волі»

(Сергій Миколайович Гербелъ)

Великий херсонський землевласник і державний діяч народився 1856 р. в Петербурзькій губернії в родині купця. Після закінчення Кременчуцького реального училища в 1877 р. вступив на військову службу, на якій перебував до 1883 р. Переїхавши до Херсонської губернії, працював на різних посадах у земській повітовій та губернській управах. З 1886 р. він губернський гласний, почесний мировий суддя, член Херсонської училищної ради. В 1901 р. – голова Херсонської губернської земської управи. У царській Росії обіймав високі державні посади: харківського віце-губернатора (1902—1903 pp.), харківського губернатора (1903—1904 pp.), начальника Головного управління у справах місцевого господарства МВС (1904—1912 pp.), члена Державної ради. Був гофмейстером імператорського двору.

Під час Першої світової війни працював головноуповноваженим з постачання продовольством Діючої армії і набув собі репутації визначного організатора продовольчої справи.

Після державного перевороту 29 квітня 1918 р. призначений представником Ради Міністрів Української Держави при Головній квартирі командування австро-угорських військ в Одесі.

У липні 1918 р. відкликаний до Києва, де його призначено міністром продовольчих справ. На цій посаді виявив великі організаторські та адміністративні здібності, діяв енергійно, вів ефективну боротьбу з корупціонерами, спекулянтами, марнотратами. Разом з рядом інших проросійськи орієнтованих міністрів домагався від П. Скоропадського виразнішої орієнтації на Росію.

14 листопада 1918 р., після відставки уряду Ф. Лизогуба, став головою Ради Міністрів – останнього кабінету Української Держави. Одночасно отримав портфель міністра земельних справ. Характерно, що, доручаючи йому керівництво урядом в найнапруженіший момент, П. Скоропадський разом з тим давав С. Гербелю суперечливу оцінку. «Я розраховував на нього, – писав гетьман, – як на людину великої сили волі, однак він застарів, до політики моєї ставився співчутливо, дуже добре дивився на земельне питання, але останнім часом попав під вплив Протофісу, особливо Демченка, що робило його дії якимись розпливчатими, половинчастими. До речі, я не можу сказати, щоб він підтримував мою владу, настільки, що я кілька разів нагадував йому, що я глава уряду і прошу зі мною рахуватися».

В конкретних обставинах пізньої осені 1918 р. як позитивна риса сприймалися антантофільські позиції С. Гербеля. І дійсно, перші ж свої кроки новий прем'єр спрямував на встановлення контактів з переможними державами Антанти та порозуміння з російським консервативним рухом. Але в умовах розгортання всенародного повстання проти гетьмана під проводом Директорії вся влада в Українській Державі сконцентрувалася в руках військових генералів (Ф. Келлера, потім О. Долгорукова), і уряд не мав суттєвої ваги та політичного впливу. До того ж, з 23 листопада С. Гербель фактично не виконував своїх обов'язків через хворобу, за згодою гетьмана доручивши виконувати функції голови уряду міністру фінансів А. Ржепецькому.

Під час захоплення повстанцями Києва 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський підписав зречення від влади на користь голови Ради Міністрів С. Гербеля, який, у свою чергу, на вимогу Директорії офіційно передав їй владу. Сам С. Гербель був заарештований, більше трьох місяців провів у в'язниці спочатку в Києві, потім у Вінниці, зрештою був вивезений до Одеси і там нібито звільнений на вимогу представників держав Антанти. У 1919 р. А. Денікін призначив його головноуповноваженим в харчових справах при армії. Згодом виїхав до Німеччини. Рік смерті невідомий.

Література про С. М. Гербеля

Доленга С. Скоропадщина. – Варшава, 1934.

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. – Ч. III. Доба гетьманщини (1918). – Львів, 1923.

Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – T. 2.– Українська гетьманська держава 1918 р. – Ужгород, 1930.

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919 pp. (історико-генетичний аналіз). – К., 1995.

Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ – Філадельфія, 1995.

Революция на Украине по мемуарам белых. – М.—Л., 1930.

Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки: В 4-х т. – Т. 2. – К., 2009.

Уряди України в XX ст.: Науково-документальне видання. – К., 2001.

«Ми тісно пов'язані з Російською Комуністичною партією»

(Еммануїл Йонович Квірінг)

Майбутній партійний і державний діяч, господарник народився 1(13) вересня 1888 р. на Поволжі в сім'ї німецького колоніста. Навчався у земській школі та приватній прогімназії в Саратові, закінчив фармацевтичні курси. Формування його характеру і світогляду припадає на роки першої російської революції. Саме тоді, працюючи учнем в одній із саратовських аптек, Еммануїл у нелегальних гуртках вперше познайомився з марксистською літературою, почав виконувати доручення місцевої соціал-демократичної організації.

Прагнення бути в гущі революційних подій покликали юнака в центри пролетарської боротьби, і в 1912 р. він переїхав до Петербурга, де відвідував лекції комерційно-економічного відділення політехнічних курсів Петербурзького товариства професорів. Водночас встановив зв'язки з партійним осередком РСДРП, став професіональним революціонером. «Як більшовик, – писав Е. Й. Квірінг у автобіографії, – я належу до покоління «правдистів», вихованих не лише на боротьбі з царизмом та капіталізмом, а й на боротьбі з ліквідаторсько-меншовицьким буржуазним впливом на пролетаріат».

Діяльність у Петербурзькій організації РСДРП висунула Е. Квірінга в ряди активістів легальних робітничих організацій. Восени 1913 p. Петербурзький комітет РСДРП рекомендував Е. Квірінга секретарем більшовицької фракції IV Державної думи. Як пригадував згодом Г. І. Петровський, на цю посаду рекомендували лише тих, хто користувався абсолютною довірою керівного ядра партії.

Нове доручення вимагало не тільки великої працездатності і самовідданості, а й значно вищого рівня конспіративної роботи: адже на його плечі лягали відповідальні обов'язки зв'язкового між депутатами-більшовиками та групою довірених осіб ЦК РСДРП, яким доручили допомагати їм. На цей час припав також початок роботи Е. Квірінга у пресі, причому найважливішою школою для нього було співробітництво в «Правде».

З наростанням революційної кризи в Росії посилився поліцейський терор, по країні прокочується хвиля арештів. Еммануїл Квірінг на чотири місяці опинився в одиночній камері петербурзьких «Крестов». І хоча конкретних доказів його «вини» охранка назбирати не змогла, проте Еммануїла Йоновича висилають з Петербурга до Катеринослава. Так відбулося його перше знайомство з Україною.

Революційна робота на заводах Катеринослава і Кам'янського, авторитет у робітничому середовищі невдовзі принесли йому визнання лідера місцевого пролетаріату. На початку 1915 p. E. Квірінг разом з іншими партійцями відновили розгромлений на початку війни підпільний Катеринославський комітет РСДРП. Більшовицька організація зміцніла, розгорнула значну роботу на заводах, підготувала видання нелегальної газети «Южная правда», перший і єдиний номер якої