Читати книгу - "Коли ти поруч"

Там залишилися твої ковдри, постільна білизна, чайник…

– Спасибі, – сказала Даринка з гіркою посмішкою на обличчі. – Нам нічого не треба.

– Може, картоплі візьмете? Або цибульки зеленої? – спитала мати. – В саду теж дещо вже достигло…

– Дякую, мамо, – зітхнула Даринка. – У нас усе є. Нам час.

– Справді, нам треба повертатися додому, – підтримав Дашу Сергій, помітивши, яка та засмучена. – Так що даруйте нам і до побачення. Приїжджайте до нас у гості – будемо дуже раді.

– До побачення, – схлипнула мати і витерла кінчиком фартуха сльозинку.

– Дашо, сідай у машину, – Сергій узяв Дашу під руку.

Незабаром на дивний довгий автомобіль, що незграбно петляв вузькими вуличками села, вискочили подивитися цікаві мешканці.

Сергій міцно притиснув до себе Дашу і запитав:

– Усе добре?

– Ти не хвилюйся, – глухо відповіла Даша. – Я в порядку.

Вона озирнулася. Біля хвіртки батьківського дому нікого не було.

– Зараз ми поїдемо в одне чудове місце.

– Куди?

– Нехай це буде моїм маленьким сюрпризом, – відповів Сергій і цьомкнув Дашу в кінчик носа.

Уже сутеніло, коли Сергій з Дашею вийшли з автомобіля в листяному лісі. Тут, серед струнких беріз, загубилося маленьке озеро. Сергій став позаду Даші й обхопив її руками.

– Подивися, Дариночко, яка краса, – сказав він. – Бачиш, яка рівна і тиха гладінь цього озерця. Воно схоже на невеличке кругле дзеркало. Можна цілий день блукати лісом і не здогадатися, що зовсім поруч, серед білокорих красунь, причаїлося маленьке озеро Кохання.

– Озеро Кохання? Воно так називається?

– Так і називається.

– Чому?

– Кажуть, що тут живе цариця Води.

– Чому саме тут?

– А де ж їй ще сховатися від гуркітливих потягів, машин, задимлених заводів, галасливих міст? Вона любить усамітнення і спокій. Сюди приходять потай дівчата і хлопці, яких обминула любов, і просять царицю допомогти знайти свою половинку або повернути коханих. Головна умова – тут не можна шуміти, щоб її не розсердити. А ще вона не терпить брехні.

– І цариця води їм допомагає? – пошепки запитала Даша.

– Мабуть. Якби не допомагала, то не приходили б.

– Напевно, нам варто подякувати їй за те, що ми разом.

– Сюди приходять закохані та молодята, щоб заприсягтися у вічній любові. Кажуть, що не всі ризикнуть сюди прийти. Якщо клятва буде порушена, то цариця може розсердитися й наслати на них нещастя. Тоді вже ніщо їм не допоможе.

Даша повернулася до Сергія обличчям, заглянула в його очі і тихо сказала:

– Мені нема чого боятися. Я кохаю тебе та буду кохати вічно.

– І я люблю тебе, – сказав Сергій і ніжно поцілував Дашу. – Завтра ми поїдемо з тобою в подорож по Європі. Я покажу тобі багато-багато цікавих і красивих місць.

– Ти перетворив моє життя на казку, – прошепотіла Даринка. – Іноді мені здається, що все це відбувається не зі мною. Або принаймні мені це все сниться. Чудовий, незвичайний сон. Напевно, такий гарний, як у красивих романах і в казках.

– Це і казка, і сон. І все це для тебе, моє сонечко, – мовив Сергій, погладжуючи її плечі. – Скажи, що ти найбільше хотіла б побачити під час нашого турне?

– Я? Нічне море. І місячну доріжку, – сказала Даринка, не замислюючись. – Пам’ятаєш, ти мені писав, яким різним буває морі в нічний час?

– Пам’ятаю. Я тобі покажу, і ти побачиш на власні очі всю цю красу.

– Я дуже хочу побачити на морі місячну доріжку, – тихо, щоб не потривожити царицю Води, мовила Даша і припала до його теплих і надійних грудей.

Розділ 49

Даринка вперше побачила Оленку, що гойдалася на тій самій рипучій гойдалці, де колись її зустріла Віталіна.

– Це вона? – запитала Даша Сергія.

Він мовчки кивнув.

Оленка помітила, що Сергій наближається з незнайомою дівчиною, посміхнулася йому і знову відштовхнулася ногою від землі.

– Здрастуй, Оленко, – сказав Сергій.

– Привіт, дядьку Сергію, – відповіла Оленка, розглядаючи Дашу з неприхованою цікавістю.

– Це моя дружина Даша, – пояснив Сергій.

– Ну, добридень, Оленко, – привіталась Даринка і простягнула дівчинці руку. Оленка побачила обручку на пальці Даші й не подала руки. Вона зробила байдуже обличчя і знову відштовхнулася ногою, розхитуючи скрипучу гойдалку.

Даша подивилася на худеньку дівчинку з довгою і тонкою шиєю, світлим волоссям, заплетеним у дві рідкі кіски, і сумними блакитними та прозорими, як у порцелянової ляльки, очима.

– Не хочеш мені навіть руку подати? – запитала Даринка.

– Хочу, – відповіла дівчинка, не дивлячись на Дашу. – Але не можу.

– Чому?

– У мене ВІЛ. З народження, – спокійно, без емоцій, як про щось звичне, сказала Оленка. – Чули про таку хворобу?

– Чула. Ну то й що?

– Вона заразна. Не боїтеся захворіти?

– Ні.

– Мої батьки, напевно, теж нічого не боялися. От і народили мене таку.

– Ти знаєш своїх батьків?

– Ні. Мені сказали, що вони неблагополучні.

Даринка почала розгойдувати гойдалку, а Сергій вирішив дати Даші можливість поспілкуватися з дівчинкою наодинці. Він відійшов убік, у тінь крислатого каштана, сів на лавку і запалив.

– Мене звуть Даша.

– Непогане ім’я, але «Віталіна» мені подобалося більше.

– Дядько Сергій, як і ти, дуже сумує за нею.

– Я й бачу, – Оленка гмикнула і наморщила свій носик, на якому примостилося кілька веснянок. – Швидко ж він її забув!

– Ти не права, Оленко. Дядько Сергій ніколи її не забуде, він буде пам’ятати її завжди. Але тітки Віталіни…

– Мами Віталіни, – поправила її дівчинка. – Для мене вона була мамою.

– Вибач, я не знала. Мама Віталіна загинула, ти ж знаєш. Її вже немає.

– Такого не буває. Не може бути, щоб людина зникла назавжди.

– Звичайно ж, – схаменулась Даринка і постаралася виправити становище: – Я мала на увазі, що її немає тут, серед нас, які живуть на Землі. Твоя мама Віталіна зараз далеко звідси. Вона там, куди нам не можна потрапити.

– Де вона? – дівчинка підвела на Даринку свої великі блакитні очі. У них блищали сльози.

– Вона в раю. Їй там добре.

– Не брешеш? – Оленка зупинила гойдалку і схилила голову до Даші. Дівчина притиснула її до себе і погладила по голові.

– Не брешу.

– Розкажи мені, як там, у раю, – попросила дівчинка.

– Точно про це живі не знають, але кажуть, що там немає болю, немає хвороб, немає поганих людей. Там співають райські птахи неземними кришталевими голосами. Там незвично яскраві фарби і можна покататися на хмаринці.

– Як я на гойдалці?

– Як ти на гойдалці. Там багато садів з незвичайними плодами і вічне літо. І все потопає у квітах.

– Там ростуть яблуні?

– Чому ти питаєш? Любиш яблука?

– Мама Віталіна любила яблука.

– Там багато, дуже багато яблунь. Одні цвітуть рожевим кольором і мають дуже