Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

з воза; Іван Іванович теж поспіхом покидає своє місце, що біля фірмана, і вже тупцює біля господаря — йому хочеться дещо в нього розпитати, поки розпочнеться гостювання, бо хто знає, в який бік повернеться балачка за столом, а ще мусить Шварна вловити мент, щоб повести з отцем розмову.

«Скажіть мені, пане господарю, — звернувся до Варцаби, коли ґаздиня вже запроваджувала гостей на галерею, а Варцаба вішав коням на шиї опалки з вівсом, — скажіть, що вас загнало в цю пропасть так далеко від села?»

«Казав мій дід, — посміхнувся Варцаба, — що як шукав місця під ґражду, заночовував навпроти голого неба то в тому, то в іншому вибалку, аж поки не приснився йому сон, нібито любаску покохав на траві, — й на тому місці почав будуватися, аби файні діти родилися…»

«То байки, ґаздо, а якщо по правді?»

«Правда та, що кожен гуцул хоче богувати: він на землі, а Господь на небі… Та коли ще правдивіше сказати — то тут затишно було моєму дідові від опришківських гнізд, що в Головах, та й від мандатарії в Устєріках».

У світлиці попід стінами — різьблені куфри, на полицях трійчасті свічники, на стінах — бартки, стремена й тарниці, піч викладена Бахметюковими кахлями із зображеннями поєдинків між опришками й пушкарями та з ликами святих угодників, геть схожими на Варцабу; під стіною навпроти вікон — заставлений наїдками й напоями довгий стіл.

«Йой, та сідайте, гості любесенькі, — садовив господар спершу панотця під образами, й біля нього притьмом усівся Шварна; Лук'ян Васильович водив поглядом по різьблених сволоках з навішаними на них дерев'яними й мосянжовими хрестиками та зґардами з австрійських срібних монет — з викарбуваними парсунами цісаревої Терези й цісаря Франца-Йосифа. — П'ю до вас, панотче Никифоре, най вам Господь пошле довгі літа, бо ми без вас були б як ті сироти… — Ґазда перший раз перехилив пугар. — Та й до вас, отче Василію, дав би вам Бог, як прийде час, стати в нас на парохії, бо такий маєте красний голос, що й ангели небесні позаздрили б… — Варцаба випив удруге. — Та й до вас, пане вчителю, щосьте мого Михася так гарно вивчили, аж він за морем у гонорах ходить, — господар вихилив утретє, а гості чемно похитували головами, й ніхто вже йому не рахував випитого. — Та й до вас, незнайомий пане, не знаю, хто ви, але най би втішилися внуками і правнуками, та й до тебе, красна панно, що то як та зоря засіяла в моїй господі…»

Ґаздиня квапно ставила пугарі перед кожним гостем, зміркувавши, що Андрей свого келишка нині нікому не передасть, сама наливала й припрошувала випити, а господар нарешті закінчив затяжного тоста:

«Пийте, мої дорогесенькі, й будьте контетні, бо я вже…»

Захмелений Андрей сів, й гості почали пригублюватися до келишків, а Лук'ян Васильович, осушивши пугар, сказав ніби й не до речі:

«Та й ми до вас п'ємо, чесний ґаздо, за ваші статки та набутки, яких би вистачило й на Михася, чей не мусив він від такого добра втікати аж за море…»

Варцаба неприязно глянув на вчителя, та вмить погасив в очах недобрий зблиск і відказав солодко, витираючи долонею масні губи:

«А чи то, достойний пане вчителю, зле, коли наші люди в тих далеких заможних краях прославляють нашу Гуцулію? То, може, усвідомляться нарешті заморські пани, що є така земля на світі, та й почнуть нам допомагати, бо як не до мене, слава Богу, то до інших посполитих тяжка біда заглядає крізь вікна при нашій вутлій свободі…»

Молоде вродливе обличчя отця Василія вмить набрало поваги, він нахилив голову до господаря й промовив:

«А як це так: хочемо, щоб нам допомагали, а самі виїжджаємо й віддаємо чужинцям працю своїх розумів і рук…

Чи не ліпше б нам дома зоставатися й заправляти у себе те, що заправляємо там?»

«Але ж треба спершу десь навчитися добре ґаздувати, всечесний отче. Адже в усі часи вчені мужі кудись та й їздили на науку», — засперечався господар.

«На науку нехай їздять, — сказав отець Никифор, — але й додому най повертаються. Бо так наша земля може й спустошитись…»

Господиня, яка досі не втручалася в розмову, лишень припрошувала гостей: «пробуйте підпалку, досягайте голубців, крайте печеню, дорогенькі», — на слова отця підвела голову й скрушно мовила:

«Вам, Андрею, завше всього мало, а мені тих долярів, що Михась деколи пришле, й зовсім непотрібно: ади всього маємо по гульку. А він уже працював у Станіславівському університеті, яка ж то була честь: наш син професор! А нині Михась вікна миє в американських готелях, з чужинкою оженився, і вже ніколи на світі не буде ні одного Варцаби — то для кого ми все це настарали?»

Ґазда похнюпився, хміль вивітрювався з його голови, й він не хотів у тверезості втямковувати, що на Михасеві закінчиться ім'я предковічного роду, і ця ґражда колись обезлюдніє, струхлявіє й завалиться, й не стане на світі Поляни Красноїльської, лише дике урочище без назви, а зароблені сином доляри розкотяться по чужій землі й пропадуть… Андрей налив повний пугар, вихилив до дна, крекнув й обхопив долонями голову.

Запала мовчанка, й Іван Іванович утямив, що настала вдячна мить розпочати розмову з отцем Никифором.

«Насмілюся спитати вас, превелебний отче, про одну річ — ви мали б хоч щось про те знати… У Заболотівському архіві я знайшов запис, який звідомляв про те, що ваш попередник парох Петро Ступницький, котрий свою останню парафію займав у Красноїллі і тут, здається, помер, залишив після себе рукопис — „Пам'ятник, списаний ієреєм Петром Ступницьким“. Чи знаєте ви щось про це?»

Священик пильно приглянувся до Шварни, ніби хотів визначити, якою мірою можна довіряти цьому архіваріусові, як його представив Лук'ян Васильович, таємницю, котра становить не тільки наукову, а й родову цінність, й на неї має виняткове право родина автора, що проживає в Заболотові. Й був отець від свого споглядання приємно вражений: Іван Іванович спокоєм, уважністю й вишуканою інтелігентністю, яка світилася з його очей, вселяв довіру.

«То довга історія, — відказав. — Коли я обійняв парохію в Красноїллі, ієрей Петро лежав прикований до постелі — його розбив параліч, проте до самої смерті мав ясну пам'ять… Одного дня прийшла до мене його донька — приїхала із Заболотова доглядати батька — й сказала, що парох запрошує мене до себе. Я не забарився відвідати отця Ступницького, якому залишалось три чисниці до смерті. Він попросив дочку, щоб подала