Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

не стала рівновагою власности, і в цьому — вся загадка в розвитку подій після тисяча вісімсот шістдесят першого року! Ось чому нам треба дбати про власність.

Його ясновельможність зробив ледь помітну паузу, достатню якраз для того, щоб слухач зрозумів: зараз він почує загадку власности. Потім граф похмуро-довірчим тоном повів далі:

 — Бачте, в освіченості найважливіше те, що вона людині забороняє. Що-небудь їй не відповідає — і все, гаплик. Освічена людина, наприклад, ніколи не їстиме підливи з ножа. Бозна-чому. У школі цього не доведеш. Це — так званий такт, для цього потрібен привілейований стан, переваги якого визнає освіченість, — одне слово, взірець освічености, якщо можна так сказати, аристократія. Скажу по щирості, наша аристократія не завше була така, якою б могла бути. І саме в цьому й полягає сенс, просто-таки революційний експеримент конституції тисяча вісімсот шістдесят першого року: власність і освіченість мали стати на бік аристократії. Чи вони цього домоглися? Чи потрапили скористатися широкими перспективами, які перед ними відкрив тоді зі своєї ласки його величність?! Я певен: ви теж не візьметеся стверджувати, що досвід, який ми щотижня бачимо у великому експерименті вашої пані кузини, відповідає таким сподіванням! — Голос його знов пожвавішав, і він вигукнув: — А ви знаєте, це ж бо дуже цікаво: і що лишень не називає себе нині духовністю! Недавно я сказав про це його превелебності, кардиналові, на полюванні в Мюрцштеґу… Ба ні, то було в Мюрцбруці, на весіллі в маленької Гостніц! А кардинал тільки сплеснув у долоні, сміється та й каже: «Як рік, так і що-небудь інше! Ось бачиш, які ми невибагливі: майже дві тисячі років не розповідаємо людям нічого нового!» І в цьому — велика правда! У вірі ж бо головне що? Що віриш завше в те саме. Ось як би я висловився, навіть якщо це і єресь. «Ти знаєш, — каже кардинал, — я частенько виїжджаю на полювання, бо мій попередник ще за Леопольда Бабенберґського теж виїздив на полювання. Але я не вбиваю жодного звіра (кардинал, бач, відомий тим, що на полюванні ніколи не робить жодного пострілу), бо якась внутрішня відраза підказує мені, що це не пасує до мого одіння. Адже з тобою, — провадить він, — я можу про це розмовляти, ми ж бо ще хлопчаками разом училися танцювати. Але на людях я ніколи не виступлю й не скажу: не стріляйте на полюванні! Господи, хтозна, чи це правильно, принаймні церква щодо цього жодних вказівок не дає. Одначе люди, котрі бувають у твоєї кузини, з такими заявами виступають, тільки-но їм стукне в голову! Оце й маєш те, що нині називають духовністю!» Йому добре сміятися, — провадив далі граф Ляйнсдорф, тепер уже знову від себе, — адже в нього обов’язки ніколи не міняються. А ми, люди світські, маємо тяжкий обов’язок знаходити добро навіть серед примхливих перемін. Про це я йому й сказав. Я в нього спитав: «Навіщо Господь узагалі допустив, щоб була якась там література, малярство й таке інше, коли загалом вони наводять на нас таку нудьгу?» І він дав мені дуже цікаве пояснення. «Ти вже чув що-небудь про психоаналіз?» — питає мене. Я не знав до пуття, що й відповісти. «Так ось, — провадить він далі, — ти, мабуть, скажеш, що це — якась бридота. Не варто про це сперечатися, всі так кажуть; а проте вони бігають до тих новомодних лікарів частіше, ніж до нашої католицької сповідальні. Кажу тобі, вони сунуть туди хмарами, тому що плоть людська квола. Вони виносять на обговорення свої потаємні гріхи, бо для них це — неабияка втіха, а коли щось і шпетять на всю губу, то повір мені: що люди шпетять, те й купують. Але я міг би тобі навіть довести: те, що втовкмачили собі в голову їхні лікарі-безвірники — буцімто вони щось там відкрили, — не що інше, як те, що від самісінького свого початку робила церква: виганяла диявола й зцілювала біснуватих. Цей збіг із ритуалом екзорцизму стосується навіть дрібниць, приміром, коли вони у свій спосіб намагаються довести одержимого до того, щоб він почав розповідати, що в нього всередині. А це ж бо й за церковним ученням — саме той поворотний момент, коли диявол уперше збирається вийти! Просто ми не встигли своєчасно пристосуватися до нових потреб і повести мову не про мерзоту й диявола, а про психоз, підсвідомість і такі інші теперішні нісенітниці». Чи не здається вам, що це дуже цікаво? — спитав граф Ляйнсдорф. — Але далі буде, либонь, іще цікавіше, бо він сказав: «Побалакаймо ліпше не про те, що плоть людська квола, а про те, що кволий і дух! І ось тут церква виявила, мабуть, свою мудрість і не вскочила в халепу! Річ у тім, що диявола, який вселяється людині в плоть, вона, людина, хоч і вдає, ніби його долає, боїться куди менше, ніж власного просвітлення, яке сходить на неї від духу. Ти богослов’я не вивчав, але бодай поважаєш його, а це — більше, ніж те, чого будь-коли досягав який-небудь світський філософ у своєму засліпленні. Ось що я тобі скажу: богослов’я таке складне, що, прочапівши років п’ятнадцять лише над ним, тільки й збагнеш, що насправді нічогісінько в ньому не тямиш! І жодна людина в світі не йняла б віри, звісно, якби знала, як це, по суті, складно, всі нас лише шпетили б! Шпетили б точнісінько так — тепер розумієш? — хитренько перепитав він, — як нині шпетять тих, хто пише книжки, малює картини й висуває всілякі ідеї. І сьогодні ми з легким серцем попускаємо віжки їхній самовпевненості, бо, ти вже мені повір, що поважніший котрийсь із цих людей, що менше він дбає лише про балачки та свої доходи, що ревніше, отже, на свій лад, хоч і хибно, служить Богові, то нудніший він людям і то більше вони його шпетять. «Це — не життя!» — кажуть вони. Але ж хто-хто, а ми знаємо, що таке справжнє життя, і показуватимемо це їм, і оскільки ми вміємо й чекати, то ти, ще, мабуть, сам побачиш, як вони, розлютившись на марне розумування, знов побіжать до нас. На прикладі наших власних родин ти можеш спостерігати це вже тепер. А за часів наших батьків вони, бачить Бог, гадали, буцімто обернуть небо на університет!»

 — Не стверджуватиму, — промовив граф Ляйнсдорф, завершуючи цю частину своєї