Читати книгу - "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]"

пише про свої справи, про свої погляди й наміри. Листування хороших знайомих — не більше. Куліш посилає книжки: твори Основ’яненка, Гоголя, свій «Епілог до „Чорної ради“», романи Вальтера Скотта, комедії Мольєра.

Листи ці заадресовано на ім’я обох сестер, — мовляв, щоб не виявити про людське око більшої прихильности до Олександри Григорівни, з якою тільки він, власне, й листувався.

Після першої зустрічі й знайомства в серпні року 1856 вони зустрілись удруге десь згодом у вересні року 1857.

Приїхавши року 1857 в 20 числах серпня з Петербурга в Україну до Мотронівки й провівши декілька днів із Марком Вовчком, що з 26—29 серпня гостювала в Мотронівці, Куліш на початку вересня, числа 2—3, поїхав у Качанівку до Тарновського, і в цей час він, треба гадати, саме й бачився з Милорадовичівною.

Принаймні отая коротенька на два рядки записочка до Олександри Григорівни, писана 25 жовтня 1857 р., одразу після повороту до Петербурга з України, свідчить, що вони у вересні стрівались в Україні і, швидше за все, стрівались у Тарновських.

У цій записочці з 25 жовтня 1857 Куліш запитував Милорадовичівну, що переїхала тоді до Києва й оселилась там жити на зиму:

— А що, як Вам живеться в Києві? Що бачите? Що чуєте? Чи весело на серденьку?

Коротенька записочка, як пишуть після особистого побачення, щоб дати адресатові привід для дальшого листування.

Лесину відповідь одержав Куліш на перший день Різдва і тоді ж написав до неї довгого, докладного, сповідного листа.

Цей лист відмінний супроти листів року 1856—57. Це перший інтимний, щирий, одвертий лист. До цього листа, призначеного тільки для самої Лесі, Куліш робить приписку:

— Не показуйте нікому мого листа, коли шануєте мою душу.

Деяка сумбурність листа з повністю свідчить, що Куліш писав його, захоплений поривом: він хотів сказати те, що було в нього в той час на серці. Звідсіля деяка непослідовність, неврівноваженість. Думки в листі незв’язані, одна думка перериває іншу, набігає нова, щоб за декілька рядків повернулася перша. Куліш свої листи звичайно писав навдивовижу чітко, розбірливо, не поспішаючи, і кожну літеру, кожну фразу змальовано, викреслено. Листи його ясні й розбірливі. А тут незв’язаність, розірваність, випадковість! Правда, й цьому листу не бракує готових фраз і звичайних формул. Почуваєш, що Кулішеві було важко прорвати відразу полон книжних засвоєних схем, та все ж у цьому листі він схвильованіший і простіший, менший ритор, як звичайно.

Куліш писав:

— На саме Різдво сиджу собі один у своїй світлиці, посеред німого свого товариства — книжок, аж тут подають мені Ваш любий лист, кохана сестро, Олександро Григорійовно.

Він відчуває потребу «обізватись щирим серцем».

— А Ви — чи будете на мене сердиться, чи що, не впиню свого слова. Треба ж Вам колись довідаться, що в мене на душі діється! Нащо ж ми з Вами побратались, коли не розмовлять нам так, як на самоті розмовляють?.. Коли б Ви знали, як мені хочеться з Вами розговориться! Та видно сього ніколи не буде. Так і вік ізвікуєш на тому, що зветься lieux communs.

Досить загальних місць! Хоч крихту щирости!

Його лист — лист визнань.

— Пишете Ви, що багато у Вашому товаристві дурних і багато дуже розумних. Чому ж Вам не прийде в голову, що от один у Вас тілько єсть чоловік недурний, бо в його — як би там не було — натура вища, і не дуже розумний, бо в його єсть серце, которе, посеред розумних його діл, тягне його в такі дурниці, як щира розмова з Вами, дурниці, которі піднімають душу вище од усякої філософії? Чому б Вам до такого чоловіка не прихилитись душею і його одного зробить другом своїм і іскреннім своїм.

Він для неї! Вона для нього! Друзі єдині й щирі!..

Це вона та дружня душа, якої він ціле життя шукав.

— Здавалось мені, як я Вас побачив і почув Ваш голос, що от воно те святе добро, которе чоловік на землі знайшовши, нічого більш не возжадає.

— Я Вас люблю; люблю за те, що в Вас молоде серце, що в Вас весна на душі; люблю так, як поети люблять річку в красних берегах, у садах, у пишних прохолодних левадах. Кому ж і любить гарну дівчину, панну між паннами, як не нашому брату?..

— Ваш голос тривожить мою душу!

— Жажду Вас бачить і чуть!..

В P.S. він пише про своє бажання мати від неї фотографію.

— Не бачу я Вас — хоч би мені на Ваш портрет дивитись. Нехай би Вас фотографія зняла в рідному платті. Коли ж се трудно, а в Вас єсть готовий, пришліть мені його або посилкою, навернувши на качалочку, або — коли маленький — у письмі.

Та, зробивши крок уперед, Куліш робить два назад.

Пославши цього листа, він жалкує, що був щирий… І в наступному листі зазначає:

— Чи знаєте, моя люба панночко, що я послав до Вас отой щирий лист, та й жаль мені стало. Чи так воно прочитається, чи так воно зрозуміється, як писалось?

— Заплатив я великим смутком за ті розмови щирії, которі необачно посилав до Вас на папері.

Він не вірить собі й не вірить іншим.

— Люди мені зневірились, то й я собі самому віри не доймаю.

Попри всю свою самовпевненість, він зовсім не певний себе. Він надто горда й гоноровита людина, — отже, ця гордість робить його замкненим, ніяковим і мовчазним. У суспільстві він сидить нібито на шпичках.

— Ви не вважайте, що я такий мовчун серед Вашого товариства. Це того, що я нікому не довіряю і що десяток очей, як шпильками, проймають мою душу… В мене всяка жилочка чує гострий погляд ізбоку. Я в ту саму минуту, як любенько всміхаюсь по-панськи, розмовляючи не знать із ким, боюсь, чи не двигтить у мене на лиці судорога од німого болю сердечного!

Він людина з підпілля! За хвилину щирости й одвертости він заплатить образами й підозрами.

Коли він 29 січня 1859 р. написав свого першого щирого й інтимного листа, він до нього робить довжелезну приписку. Він боїться, що з його визнань будуть сміятись.

— Іще добавлю. Єсть у мене на душі одна важка думка, котору я таїв од Вас і досі. Тяжко, сестро, її таїти! Лучче мені з Вами розійтись, ніж казати не всю щиру правду про себе. Читайте ж. Давно вже обіймає мою душу якийсь сум, за всяким листом до Вас. У нас, чоловіків, єсть своя гордість, як у вас,