Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

— Ну, принаймні я гадав.

А герцог йому тим самим тоном:

— Якщо казати відверто, то саме я гадав. Король уже наїжачився та й каже:

— Слухайте, Бріджуотере, на що саме ви натякаєте? А герцог йому жваво на те:

— Якщо на те пішло, дозвольте вас запитати, на що саме ви натякаєте?

— Отуди к бісу… — ущипливо відказав йому король. — А втім, я ж таки не знаю: може, ви тоді спали й самі не тямили, що робите?

Герцог розлютився та як визвіриться на короля:

— Перестаньте чорти батька зна-що варнякати! Невже ви мене за ярмаркового дурня вважаєте? Та невже ж ви припускаєте, що я не знаю, хто саме сховав гроші в труні?

— Атож, сер! Я знаю, що ви те знаєте, бо самі їх туди і всунули!

— Брехня! — і герцог учепився в нього. — Король залементував:

— Не чіпайте мене!.. Пустіть моє горло!.. Я відмовляюсь від того, що казав!

А герцог йому:

— Гаразд, тільки признайтеся спершу, що то ви переховали туди гроші — надумали втекти від мене, викопати труну і загарбати всі гроші собі самому.

— Хвилинку, заждіть хвилинку, герцогу! Дайте мені відповідь на одне запитання, тільки чесно й по щирості: якщо то справді не ви поклали гроші в труну, скажіть, і я вам повірю й заберу назад свої слова.

— Ні, старий паскудо! І ти сам знаєш, що не я. Ну, що далі?

— Ну от, бачите, я вірю вам. Так, іще одне, тільки не казіться: чи не думали ви забрати гроші та переховати їх?

Герцог помовчав трохи, про щось міркуючи, а тоді й каже:

— Може, думав, а може, й ні! Проте хоч так, хоч сяк, а грошей я не цупив. А ви не тільки думали, але й поцупили їх!

— Бодай я, герцогу, крізь землю провалився, коли заховав ті гроші! Слова честі, не ховав! Не скажу, щоб я не мав такого наміру, бо я таки його мав… але ви… тобто я хотів сказати: хтось інший… мене випередив.

— Брехня! Ви вкрали їх і зараз признаєтесь, що вкрали, а ні…

Королеві почало клекотіти в горлі, й він прохрипів:

— Годі, признаюсь!

Я дуже зрадів, почувши таке. Мені аж полегшало, наче камінь із серця спав. Герцог розімкнув руки й сказав:

— Спробуєте ще раз відмагатися, у річці втоплю! Саме це вам зараз найбільш пасує — сидіти тут та пхинькати, як немовля, це єдине, що вам лишилося після всіх ваших паскудств. Я ще зроду не бачив такого ненажери, як ви, старий загребо! А я ще звірявся на вас, як на рідного батька! І очі вам із сорому не вилізли — стояли та слухали, як отих бідолашних негрів винуватили, а хоч би слово на їхній захист сказали! Тепер я розумію, чому вам так нетерпілося поповнити нестачу — ви хотіли виманити й ті гроші, які я за «Неабищо» виручив, чи ще там за що. І все разом прибрати до своєї кишені!

Все ще хлипаючи, король спробував несміливо відказати:

— Зважте, герцогу, це ж ви запропонували поповнити нестачу; я мовчав.

— Цитьте! І слухати не хочу! — крикнув герцог. — Тепер ви бачите, до чого догралися. Вони й свої гроші одержали назад, і наші загарбали, самий дріб'язок залишився. Ідіть спати, і щоб я не чув про ті нестачі, а ні, то вони вам боком вилізуть!

Король подався до куреня й хильнув зі своєї плящини, щоб душу відвести, а незабаром герцог почав і собі з пляшки цмулити. За півгодини вони вже знову панібраталися, і що п'яніші, то любіші були вони один одному, так і захропли, обійнявшись. Обидва вони добряче налигалися, а проте я помітив, що король, хоч і напився, а все ж і разу не прохопився словом, що то не він переховав у труну торбину з грішми. То й слава богу — мені стало легше на серці. Ну, звісно, як вони захропли, почали ми з Джімом балакати, і я розповів йому все чисто.

Розділ XXXI

Протягом кількох днів ми не наважувалися причалити до будь-якого міста, а все пливли наниз річкою. Ми заїхали вже на південь, у теплі краї, й опинилися далеко від рідної домівки. Почали нам траплятися дерева, порослі іспанським мохом, що звисав з гілля, наче довгі сиві бороди. Я вперше бачив, як він росте, і ліс від нього здавався урочистим і похмурим. Пройдисвіти відчули себе в безпеці та знову почали людей по містечках обдирати.

Спершу вони прочитали лекцію про тверезість, але майже нічого на тому не заробили — не вистачило навіть на випивку. В іншому містечку вони відкрили танцювальну школу, хоч самі зналися на танцях не більш за кенгуру; отож, як тільки ушкварили один круг, люди накинулися на них та й витурили з містечка. Іншим разом вони намагалися навчати людей красномовства, та не довго довелося їм вправлятися, бо їхні слухачі не витримали, обклали їх такою лайкою, що вони не знали де й подітися й мусили тікати геть. Бралися вони ще й до проповідництва, навіювання думок, лікування та провіщання майбутнього — до всього потроху; проте ні в чому їм не щастило. І наостанку опинилися вони у скруті — часом по півдня вилежувалися на плоті, мізкуючи, але один із одним майже не балакаючи, і настрій був у них найпаскудніший.

А оце раптом щось у них змінилося, й почали вони від нас у курені таїтися; бувало, по дві, по три години нишком про щось собі там радяться. Ми з Джімом насторожилися. Нам те не дуже по душі припало. Цим разом, думаємо, вони, певне, якусь капость більшу за попередню затівають. Ми вже й так і сяк мозком крутили, і зрештою вирішили, що вони хочуть пограбувати чийсь будинок або крамницю, а може, намірилися робити фальшиві гроші. Ми з Джімом ужахнулися й склали між собою угоду, що нізащо в світі до їхніх темних справ не пристанемо, а трапиться хоч якась нагода, то подамося геть та й розпрощаємось із ними назавжди. Якось, іще до сходу сонця, заховали ми плота в зручному, затишному місці — миль за дві нижче від закутнього містечка Пайксвілла — король зійшов на берег та наказав нам чекати у схові, поки він відвідає місто й рознюхав, чи не дійшли, бува, туди чутки про «Королівське Неабищо». (Знаю, куди ти поспішаєш! Уже надумався грабувати якийсь будинок, сказав я сам до себе. Ну та вернешся назад, а мене, Джіма