Читати книгу - "Відродження Нації"

Секретаріату. Доводилось усіми способами, що це найдемократичніща, найкраща влада, а що большевики хотять знищити її через те, що вона — українська. Приводились списки членів Центральної Ради, з біоґрафіями, з позначенням кожного, якого походження, де сидів у тюрмі за царських часів, як стояв за народні інтереси.

І дійсно, в брошурах, ґазетах і відозвах ми не брехали; дійсно, майже вся Центральна Рада складалась з селян, робітників, салдатів; дійсно більшість Ґенерального Секретаріату були сини селян, робітників, або інтеліґентних працьовників. Дійсно, це була демократична влада.

Але... апатія наших військ, їхня нехіть битись проти большевиків не зникала, а все росла й росла. Проти донців, калєдінців з охотою, а проти большевиків — ні. В чому ж річ? Бо ми аґітували не тільки своїми відозвами та брошурами, але й ділами. А діла весь час підтвержували й зміцняли те, про що аґітували большевики.

А головне, не бачив той салдат з боку своєї української влади бажання стати рішуче на бік працюючих, не бачив з її боку тенденцій щось радікальне робити в цьому напрямі, щоб як не сьогодня, то далі в майбутньому, переборовши всі труднощі, визволити свої трудящі маси з під соціального панування ворожих і нації, й працюючим кляс. Замісць того чув, як таке бажання большевиків, така їхня оборона простого, бідного люду проти всякого пана називалася в українців демаґоґією, висміювалася, лаялася, заперечувалась.

3. Червона шапка і тверда влада.

Замісць того він бачив, як його „рідна” українська влада старалася „імпонувати” йому, привабити його пошану парадами, молебнями, гучними церковними дзвонами й червоними шапками. Ґенеральний секретарь військових справ С. Петлюра, спеціаліст по части молебнів і всяких инчих декорацій та реклам, покладав особливу надію в рятуванню української державности від большевицької пропаґанди на... кольорові шапки.

Він пресерйозно запевняв, що червоні шлики на шапках роблять на „козаків” просто гіпнотізуюче вражіння. За червону шапку „козак” готов на все.

Дійсно, червона шапка причаровувала до нашої „ґенеральської” державности деякі елементи салдатів. Дійсно, вони за неї готові були піддержувати кого-хоч. Але не треба багато сушити собі голову, щоб зрозуміти, що то був найменьче цінний елемент, найменьче свідомий і найменьче вірний. Нехай противник дасть йому ще кращу шапку й він перейде за неї на його бік.

Так само намагались удержати при собі свої війська добрим харчом, теплим помешканням, великою платньою. Салдати охоче, з охотою, брали й харч, і платню, але битись проти большевиків такої ж охоти все ж таки не виявляли.

А большевики вже почали то тут то там потрошки перемагати. То в одному місці, то в другому наші військові частини переходили на їх бік і разом з ними проголошували владу рад.

Ми хапались за голову й нічогісенько не розуміли. Ні наші ґазети, ні паради, ні червоні шапки абсолютно не помагали. Очевидно, в чомусь була наша хиба, а в чому саме, ми не могли зрозуміти.

Ага, стали догадуватись: нема твердої, сильної влади; Ґенеральний Секретаріат не вміє справитись з анархією; деякі ґенеральні секретарі, особливо голова Ґенерального Секретаріату виявляють непростиме, злочинне потурання большевицькій аґітації. Треба рішучих заходів.

І кинулись до „рішучих заходів”. Не покладаючись уже на „млявий, нерішучий” Ґенеральний Секретаріат окремі громадяне української республіки взяли на себе справу „рішучої боротьби з большевизмом”. Результатом цього явилось потайне убийство проводиря київських большевиків П'ятакова. Прийшли вночи, арештували, вивезли за місто й чи пустили під лід чи так убили, — невідомо.

Цим малося на увазі перелякать большевиків. Але замісць того досяглося протилежного: большевицька аґітація стала ще більш приступніща до українських „козаків”.

4. Єдиний вихід.

Прихильників Центральної Ради серед широких мас ставало все меньче й меньче. Саме ім'я Центральної Ради почало робитись непопулярним. Коли б ми були хоч більше далекозорими, ми повинні були б зрозуміти, що ні червоними шапками, ні молебнями, ні навіть потайними убивствами сеї „стіхії” не переламаємо; що треба щось радікально в собі змінити.

Таку радікальну зміну нам пропонувалось і большевиками, й деким з посеред нас самих: перевибрати Центральну Раду. Хай усі місцеві робітничі, селянські й салдатські ради зроблять з'їзди, виберуть на них нових людей і пошлють замісць старих. Часи настали нові, утворились нові настрої, нові сітуації, отже треба в центральний орґан нових людей, а не з тих, яких вибіралося при зовсім инчих умовах.

Домагання було й розумне, й справедливе, й не шкодливе для українського національного відродження. Бо салдати наші, головна тоді сила, говорили: ми — большевики, але ми українські большевики й не треба нам московської влади. Хай стара Центральна Рада йде собі спочивати. Ми виберемо нову; яка буде, така й буде, а ми вже знатимем напевне, що там буржуїв не буде.

І це був єдиний вихід удержати владу в національно-українських руках. Ці руки, розуміється, були б уже не такі прихильні до царських ґенералів, бюрократів, поміщиків і всякого инчого панства. Але ці ж руки й національну справу вели би як не краще, то в кожному разі не гірше за стару Центральну Раду.

На жаль цей єдиний вихід було більшостю Центральної Ради одкинено. Одкинено з таких міркувань: 1. як що ми згодимось на перевибори Ц. Ради, то тим самим самі згодимось, що наша політика була неправильна; 2. перевибори дадуть більшість у новій Раді большевицьким елементам, переважно робітникам, а робітництво зрусіфіковане й через те вся влада перейде в руки руських.

Міркування цілком безпідставні. Що наша політика була невдовольняюча для широких мас, то це було ясно для всіх і без нашої згоди чи незгоди. Що маси вимагали зміни сеї політики, то це було видно й для сліпого. Що треба було хоч би в ім'я тої самої демократичности, яку ми так боронили, уступитися й дати місце тій політиці, якої вимагала більшість демократії, то за це говорила сама лоґіка.

Так само безпідставне те міркування, що влада перейшла би до руських. Більшість салдатських мас були українці й мали національну свідомість. Вони б дали значну кількість національно-свідомих депутатів. Селянство дало б їх ще в більшій мірі. Частина робітництва також дала б українців. І більшість безумовно була би за українцями, а, значить, і вся радянська, соціалістична влада на Україні була би національно-українська. І сама собою спинилась би війна з руською радянською владою, й не вступило би українство на шлях світової контрреволюції, й не була би так здіскредітована й загижена серед найактивніших елементів пролетарської