Читати книгу - "Дженні"

помирав через цю сутичку, і, зібравши останні сили, вирушив у довгу болісну путь через трубу й тунель до їхнього дому.

Оскільки його праве плече було зламане, а ліва задня нога поранена, Пітер не міг стояти, але болюче проповзав дюйм за дюймом через бруд, пилюку й павутиння тунелю, аж доки дістався до дірки в плінтусі. Він дивувався, чому Дженні не вийде, щоб йому допомогти, а потім згадав, що за законом чесної битви вона не має права цього робити і залишатиметься там, де вона є, доки переможець прийде її забрати.

Крім того, він знав, що занадто слабкий, щоб гукнути її. Він повз по темних і похмурих проходах, здавалося, багато годин, доки наблизився до складу, що став їхнім домом, і, вже бачачи свою мету, зібрав рештки сил, протиснувся через перекладини, застрибнув на ліжко і впав на бік, коли Дженні підбігла до нього, волаючи:

— Пітере! Пітере! О мій бідолашний, бідолашний Пітере! Що він зробив із тобою?

Тоді вона мила і лизала його рани, піклувалася, пестила і плакала над ним.

Пітер підвів голову й прошепотів:

— Я вбив Демпсі. Але, гадаю, і він вбив мене також. Прощавай, Дженні.

А потім трохи згодом він промовив:

— Дженні… Дженні… Де ти? Я тебе не бачу…

Бо ліжко, кімната, звалені в купу меблі, балдахін — усе почало обертатися й крутитися перед ним. Пітерові здалося, що, здригаючись, він провалюється у ревучу темряву, з якої він хотів видряпатися хоч на мить, щоб ще раз побачити любов і ласку в наповнених слізьми очах Дженні.

Потім темрява повністю його поглинула. Але хоч він більше не бачив Дженні, він чув її переляканий голос, що кликав його назад, благав повернутися…

— Пітере, мій Пітере, не покидай мене! Не покидай мене, Пітере…

Розділ двадцять восьмий
Як усе закінчилося

— Пітере! Пітере, мій любий! Не кидай мене. Не залишай мене…

Крізь темряву Пітер чув, як Дженні Болдрін знову його кликала. Чи була це Дженні? Слова відчайдушного ридання, здається, її, але голос звучав трохи інакше, хоч кликали не з меншою любов’ю та тугою. Ніколи досі вона не називала його «любий»…

— Пітере! Пітере, любий! Ти чуєш мене?

Якою тонкою була нитка її голосу, що намагалася втримати його! Наскільки легше пірнути в заспокійливу темряву, де більше не існуватиме болю, битв, голоду і спраги, вогкої, тремтливої туги безпритульних ночей.

Нехай ця приязна чорнота подарує йому вічний сон, цього він бажав найбільше. Він так втомився. Але знову до нього долинув голос, благаючи повернутися.

— Пітере… Пітере… Повернися до мене…

Хтось ридав, але це був не лагідний плач Дженні, що завжди торкався самісінького його серця. Ці звуки були сповнені глибокої скорботи й страждання. Вони свідчили, що той, хто плаче, на межі справжнього відчаю. Пітер розплющив очі, щоб подивитися, хто це так побивається.

Кімната оберталася навколо нього: яскрава стеля, світло, обличчя, якісь люди, і за мить йому здалося, ніби він побачив свою матір. Пітер прикрив повіки, щоб уникнути яскравого світла, а коли знову розплющив очі, то зрозумів, що справді дивиться в очі своєї матері. Якими ж ніжними, люблячими й ласкавими були ці очі, такими ж, як у Дженні, коли вона дивилася на нього. І тієї миті їх також переповнювали сльози…

— Пітере! Мій любий, мій любий! Ти пізнаєш мене…

Це був голос його матері. Пітерові вчулося ще якесь дивне бурмотіння, бо, схоже, й інші люди були в кімнаті. Йому здалося, що він бачить свого батька.

Але якщо це так, якщо він знову з ними, як вони пізнають його, адже він досі не Пітер, а кіт? Він був певен, що не перетворився на людину, бо озирнувся навколо і, дещо звикнувши до світла, розгледів свої білі передні лапи на покривалі. Це його зовсім спантеличило.

Він досі був котом, але якимось чином вони, схоже, перенесли його туди, де він зараз був, вклали в ліжко, мати впізнавала його і плакала. Несподівано Пітера охопила паніка. Де Дженні Болдрін? Чому вони не взяли її також? Чи обличчя його матері, яка схилилася над ним, це ще один сон, від якого він прокинеться і побачить Дженні біля себе? Якщо це й була фантазія, то дуже яскрава, бо Пітер відчув, як дві сльозини впали з очей матері йому на щоку. Він швидко заплющив очі, щоб дати можливість сну змінитися й перенести його назад до Дженні.

Цього разу Пітер побачив лише білий блискучий туман, і він ніде не міг знайти Дженні. Але потім сталася дивна річ. Пітер не міг бачити через білу порожнечу, в якій наче застиг, крізь неї не проникали й жодні звуки. Але все навколо і він сам також, здавалося, було пронизане Дженні Болдрін. Він не міг знайти її мордочку чи силует, почути голос, і все-таки невидима, непочута, вона відчувалася скрізь так сильно, майже немов стала самою сіризною, що оточувала Дженні. Він опинився всередині Дженні, чи це Дженні всередині нього… На мить Пітер піддався цим захопливим солодким почуттям. Дженні… Дженні…

Однак інший сон не хотів його відпускати. Коли Пітер повернувся до нього знову, ще раз розплющивши очі, то побачив незнайомців, які схилилися над ним: жінку в накрохмаленому білому одязі з білою шапочкою на голові й чоловіка у полотняному халаті. Це мали бути лікар і медсестра. Здається, так. Він поранений у бою з Демпсі, а вони його лікують. Тоді Пітер згадав. Він не міг рухати лівою задньою лапою і правою передньою, бо Демпсі прокусив і зламав їх.

Медсестра нахилилася до нього. На ній була блискуча брошка з гладкою пласкою поверхнею, в якій шокований Пітер побачив себе. Він більше не був котом. ВІН ЗНОВУ БУВ СОБОЮ!

Чи зрештою він був напів собою, бо у дзеркалі він побачив своє обличчя Пітера-хлопчика. Все це видавалося страшним і загадковим, бо хоч риси обличчя