Читати книгу - "Дженні"

стали такими, якими й колись, тіло, здається, залишилося котячим. Бо що ще означали ці білі лапи на покривалі?

Лікар нахилився ближче й уважно поглянув йому в очі. Тоді він сказав:

— Минулося. Він повернувся. Тепер із ним все буде гаразд.

Пітер почув, як його мати, що стояла за спиною лікаря, тихо плакала, дякувала Богу і називала його любим знову й знову.

Усе це насправді. Батько також був тут.

Досі одягнений у військову форму, він виглядав дуже засмученим і блідим. Батько підійшов до ліжка і сказав Пітерові:

— Я пишаюся тобою. Ти добре бився, старий…

Пітерові стало цікаво, звідки його батько дізнався про бійку з Демпсі й чи знав він, що, вже переможений і майже мертвий, Пітер зумів розвернути ситуацію з таким жахливим супротивником на свою користь. Напевно, його батька там не було. Як вони могли щось знати чи розуміти?

Пітер підняв свою ліву лапу і, на превелике здивування, побачив там не гострі закручені кігті, а п’ять рожевих пальців. У зачудуванні він порухав ними і торкнувся хутра на пораненій правій кінцівці. Але на дотик то було не хутро, а щось більш тверде й жорстке, текстура, яку він пам’ятав чи мав би ось-ось пригадати…

І тоді Пітер збагнув. Це щільно намотаний бинт.

Тепер він зрозумів. Він більше не кіт. Він знову хлопчик. А потім, кваплячись і гуркочучи, немов вода з каскаду, коли відкрилися шлюзи, його накрили спогади. Шотландська няня, ранок на площі, смугасте кошеня, яке грілося на сонці в парку, пробіжка через вулицю, крик няні, хрипіння гальм і стук зіткнення. І тут Пітер розридався, він плакав дуже гірко, немов у нього розбилося серце.

Пітер плакав із багатьох причин, жодну з яких він не міг повністю пояснити: через розлуку з Дженні й тим світом, де вона жила, через почуття втрати любої подруги, від переляку через те, що сталося, і через своє нинішнє становище в бинтах і пов’язках. Але найбільше він, напевно, плакав тому, що вперше пізнав глибину людського горя, яке настає, коли прокидаєшся від прекрасного до болю, до спазму в горлі, сну і розумієш: сон розтанув і любий друг із цього марення навіки залишиться лише спогадом. Бо тієї миті Пітерові здавалося, що він повернувся в цю реальність раз і назавжди і що Дженні й ті дивовижні пригоди, через які вони пройшли разом, — все це зникло, і він більше ніколи її не побачить.

Зчинилася метушня, і крізь сльози Пітер побачив шотландську няню, яка увійшла до палати і наближалася до його ліжка, тримаючи у руках щось, що рухалося і пручалося. Це була чорно-біла кішка, ще дуже молода, заледве не кошеня, з худорлявими, запалими боками, трьома білими й однією чорною лапами і чудернацькою чорною плямою прямо посеред мордочки, немов вона занурила свого носика в чорнило. Няня нахилилася над Пітером і поклала кішечку біля нього, примовляючи:

— Осьо, мій бідолашний, осьо мій файний легіню. Не привітаєшся? Коли хоч, можеш залишити сю кішечку.

Але Пітер лише відвернувся й заридав:

— Заберіть її! Я її не хочу. Я хочу Дженні Болдрін. Дженні, Дженні! Дженні! — і він не припиняв плакати.

Його мати стала на коліна біля Пітерового ліжка, пригорнула його до грудей і притулилася щокою до його щоки і так лагідно його обійняла, шепочучи:

— Все, все, любий. Не плач так гірко, мій найдорожчий. Кого ти хочеш? Там хтось був? Скажи своїй мамі. Ти тут у безпеці, мій Пітере. О, ти в безпеці. Я все зроблю, чого не зробила, щоб ти був щасливим, щоб ти одужав. Ось так, мій любий, дивись, нічого більше не болить… — і вона поцілувала його заплакані очі.

І Пітерові на мить здалося, що Дженні повернулася і цілує його в очі, як вона це завжди робила, і знову його переповнило могутнє відчуття її присутності. Її любий, лагідний, приязний дух, її сутність заповнили жахливу втрату Дженні з плоті і крові, над якою він так побивався. Так, зараз він був певен цього. Дженні зникла, люба товаришка його пригод. Її фізична присутність, м’яке, ніжне, короткошерсте тіло, білі лапки з чорними легендарними подушечками, що підтверджували її дуже давнє походження, блискавична швидкість, граційна постава, маленька аристократична голова, сяючі очі й особливий вираз мордочки — все це Пітер побачив ще раз і запам’ятав до того, як воно розтануло й зникло. Замість її образу залишилося щось, що було ні спогадом, ні сном, ні фантазією, але чудовим відчуттям дому, щастя й гаразду.

І справді, нічого більше не боліло, зовсім нічого й ніде. Не боліло навіть серце від втрати Дженні Болдрін, бо, здавалося, немов він віднайшов її знову й більше ніколи не залишиться без неї. Вона була в лагідних люблячих обіймах його матері, що пригортали його до себе, оксамитові її запашної щоки, притуленої до його щоки, у виразі її обличчя та ніжному дотику її вуст до Пітерових повік.

А потім сталася дещо дуже дивне, хоча, можливо, не таке й дивне, якщо добре подумати. Чорно-біле кошеня на руках у няні, від якого Пітер відмовився, ледь чутно нявкнуло, і хлопець почув її і зрозумів.

Пітер зрозумів, і він знав… о, не те, що вона насправжки каже, бо з перетворенням на людину всі його знання котячої мови випарувалися з пам’яті, немов ніколи їх і не було. Але він упізнав тужливу мелодію жалісного тихенького нявкоту, плачу нічийної, не любленої і приблудної кішки, так добре йому відомого. Це було самотнє і прихильне серце, яке благало, щоб він прийняв його, зігрів і втішив.

Пітер відчував, у цьому нявкоті містилася туга, біль і сподівання, вже давно йому відомі. На мить, востаннє, суворі яскраві спогади приблудного життя, всього, що сталося з ним, і всіх тих місць, де він побував протягом своєї хвороби, засяяли в його пам’яті.

Це кошеня немовби кричало, щоб він порятував його від тих бід, які пережив сам. Адже так страшно народитися маленькою безпомічною істотою, загубленою в гігантському всемогутньому світі, переживати то голод, то спрагу, мати тужливу