Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

Володимира Васильовича Вдовенка — відомого волинського бізнесмена, члена Національної спілки журналістів України, співавтора книги «Шахові новели Василя Іванчука».

Власне, на запрошення Володимира Васильовича Яніс Каракезіді й приїхав до Луцька разом зі своїм братом Юрієм, його кумом Іваном Аманакіді та прекрасним музикантом з Москви Володимиром Лазьком (до речі, у міцних жилах Володі тече романтична українська кров). Біля Луцького замку не тільки пили божественне «Стретто», але й співали українських, грецьких, грузинських, російських пісень. Яніс виконав у власному супроводі під гітару та флейту свою зворушливу баладу «Софія». Разом з Володимиром Лазьком (флейта і кнопковий акордеон) вони зіграли Баха...

З Луцька сучасні грецькі аргонавти вирушили до Трускавця, а потім — до Львова.

З Лондона привіз флейту, гітару, струни і ноти

Якось, ще за Радянського Союзу, Янісу випала нагода побувати у складі туристичної групи в Лондоні. При наших тодішніх дефіцитах вітрини англійських крамниць просто вражали своїм розмаїттям. Яніса зовсім не цікавили модні «шмотки», товари повсякденного вжитку. Але коли натрапив на спеціалізований магазин музичних інструментів, то затримався у ньому надовго.

Нарешті, вибрав флейту «Baffet», гітару, якісні струни. При посадці у літак у багажі Яніса більше нічого й не було. Хіба ще багато-багато нот...

Музика й поезія — постійні супутники життя Яніса Каракезіді. Сам пише, сам виконує. Має гарний голос. З особливим натхненням співає баладу «Софія». В її основу покладена трагічна доля молодої гречанки.

Якось Яніс їхав своїм авто до Судака. По дорозі підібрав старого грека, який і розповів йому історію одного кохання.

...Сталося це у невеликому грецькому поселенні на березі Чорного моря. Двоє молодих людей покохали одне одного і вже збиралися побратися. Але почалася війна, яка й розлучила молодих. Юнака забрали на фронт. У 1945 він повернувся весь в орденах і медалях. Своєї коханої Софії у селі не знайшов. Ні в чому не винну дівчину репресували і вивезли уночі в невідомому напрямку.

Невдовзі фронтовик дізнався, що по дорозі у Сибір Софія померла, не витримавши нелюдських умов. З великої розпуки хлопець втратив розум. Він збудував собі курінь у глухому місці й уникав товариства людей. Так і закінчив свій короткий вік.

— Ти схожий на цього хлопця, — сказав Янісу старий грек, завершуючи свою печальну розповідь.

Повернувшись додому, Яніс нашвидкуруч записав цю історію. Напружена робота, постійні поїздки тоді практично не залишали часу для творчості. Лише через декілька років, наводячи лад зі своїми паперами, Яніс знову перечитав цю бувальщину. І буквально за одну ніч написав баладу «Софія». Написав слова і музику.

Тепер, де б не виконував Яніс свою баладу під гітару і флейту, аудиторія не залишається байдужою. «Софію» він співає грецькою та російською мовами.

Коли до відходу потяга «Львів — Адлер» залишалися лічені хвилини, поет, музикант і винороб з Новоросійська раптом сказав:

— Якби знайшовся хто і переклав мою «Софію» українською, я б вивчив слова і заспівав вам свою баладу вашою рідною мовою. Українських дівчат вивозили так само, як і наших...

Яніс привіз в Україну не лише біле й червоне «Стретто», але й зо два десятки дисків, на яких записано документальний репортаж зі Львова власного кореспондента російського телевізійного каналу НТВ про діяльність ОУН-УПА і художній фільм «Секретний ешелон» українського режисера Ярослава Лупія. Він розповідає про трагічну долю українських дівчат, жінок та їх дітей, яких везли засекреченим товарняком у неволю.

Як не дивно, стрічку демонстрував той же телеканал НТВ. Українські актори озвучили своїх героїв рідною мовою. Диктор-дублер добросовісно зачитує кожну фразу російською. Тільки щемлива пісня про рідний край на слова Богдана Лепкого звучить з російського екрану чарівним голосом української дівчини без перекладу...

Яніс дарував ці унікальні диски усім бажаючим їх подивитися у Луцьку, Трускавці та Львові. Дарував і в поїзді, коли той рухався через усю Україну.

...Грек з Новоросійська, громадянин Російської Федерації, Яніс Каракезіді таки поклав квіти до пам’ятника Степану Бандері у Львові. І прочитав тут свої вірші. Уперше провідник ОУН-УПА почув присвячені йому поетичні рядки російською мовою. Та й увесь наш древній Львів такого ще не бачив і не чув.

«Ты был надеждой всех бесстрашных,
Народный нерв, борец всегда...»

Яніс змалку був «білою вороною» серед своїх однолітків. Принципово не ходив (через що мав великі неприємності з власть імущими) на Першотравневі та сьомолистопадові «демонстрации трудящихся, которые демонстрировали монолитное единство советского народа». Відзначався інакодумством, був серед дисидентів. Якимсь дивом не потрапив у кадебістські застінки.

Його запросто могли посадити не лише за політичні переконання, але й за підпільне підприємництво, яким займався задовго до горбачовської перебудови. (Правда, одна спроба заарештувати Яніса таки була, але у його дворі зібралися майже всі односельці та приїжджі — і захистили свого лідера!)

Якраз у ті застійні часи доля й звела грека-націоналіста з націоналістами-українцями, які були родом із Західної України, але жили десь аж у Заполяр’ї. Під час спілкування з такими українцями здатний до самостійного аналітичного мислення грек Каракезіді дізнався правду про Коновальця, Шухевича, Бандеру... Його надзвичайно вразив той факт, що підрозділи УПА діяли на території Західної України аж до 1956 року. А останню криївку виявили на Тернопіллі у 1961-у...

— Тоді ні я, ні мої українські друзі навіть уявити собі не могли, що колись десь в Україні постане пам’ятник Степану Бандері. Але це сталося! Мені завжди був дуже близьким нескорений дух національних провідників, які усе своє життя присвячували ідеї порятунку нації і без вагань йшли на неминучу смерть з вірою у торжество святої ідеї. Здається, з точки зору здорового глузду, не було ніякого сенсу воювати цілих десять років після війни з такою грубою силою, як СРСР. Але чи мали