Читати книгу - "Марія Стюарт"

всяка мужність даремна і що привиди завжди сильніші за живу людину. Тут, як і там, пристрасть жінки править за рушійну силу, чоловік виступає в ролі виконавця, а передусім страхітливо схожа атмосфера, могутній тиск на приголомшену, змучену душу, чоловік і жінка прикуті одне до одного однаковим злочином і тягнуть одне одного в ті самі моторошні глибини. Ще ніколи ані в світовій історії, ані в світовій літературі психологія злочину і таємнича сила вбитого, яка діє на вбивцю, не були відтворені так велично, як у цих обох шотландських трагедіях, одна з яких вигадана, а друга пережита.

Невже ця схожість, ця дивовижна аналогія справді випадковість? А чи не слід радше припустити, що у творі Шекспіра життєва трагедія Марії Стюарт певною мірою згущена і сублімована? Дитячі враження завжди справляють незнищенний вплив на творчу душу і таємниче обертають перші імпульси генія в пізнішу дійсність, яка переживає час; Шекспір неодмінно мав знати про всі події в замку Голіруд. Усе його дитинство в країні було, мабуть, виповнене оповіданнями і легендами про романтичну королеву, що втратила державу і корону внаслідок нерозумної пристрасті, а потім її покарали, возячи з одного англійського замку до іншого. Шекспір, молодик, уже наполовину чоловік і цілком сформований поет, був, можливо, і в Лондоні саме тоді, коли над містом бамкали дзвони, радіючи, що нарешті впала голова великої суперниці Єлизавети і Дарнлі потяг до себе в могилу свою невірну дружину. Коли згодом у хроніці Го­ліншеда Шекспір знайшов історію похмурого короля Шотландії, хіба не пов’язав він, навіть не усвідомивши, у своїй таємничій творчій хімії спогад про трагічну загибель Марії Стюарт з іншим матеріалом? Ні­хто не може стверджувати з упевненістю і ніхто не може спростувати, що Шекспірова трагедія була ви­значена життєвою трагедією Марії Стюарт. Що ж, тільки той, хто читав і пережив у серці «Макбета», зможе цілковито зрозуміти Марію Стюарт у ті дні в Голіруді, незмірну муку сильної душі, що не доросла до свого найважливішого вчинку.

У цих обох трагедіях, одній вигаданій, а другій пережитій, приголомшує передусім схожість у перетворенні Марії Стюарт і леді Макбет після скоєного злочину. Леді Макбет раніше була сповненою любові, палкою, енергійною жінкою з сильною волею і великим честолюбством. Вона хоче бачити лише велич свого коханого чоловіка, тож її рука цілком могла б написати рядки з сонета Марії Стюарт: “Pour luy je veux re­chercher la grandeur...”

Честолюбство править леді Макбет і за спонуку до злочину, вона діє спритно й рішуче, поки злочин ще є тільки волею, наміром і планом, поки гаряча червона кров ще не потекла їй на руки, не затопила їй душу. Не менш улесливими словами, ніж Марія Стюарт — Дарнлі в Керк-о’Філді, вона заманює Дункана до спальні, де його вже чекає кинджал. Але одразу після злочину вона вже інша, її сила зламана, сміливість знищена. Наче вогонь, горить сумління в живому тілі, з застиглим поглядом, божевільна, блукає вона по кімнатах, пострах для своїх друзів, жах для самої себе. Єдине безумне прагнення отруює її катований мозок: прагнення забуття, хвороблива туга за незнанням про скоєне, за змогою не думати про нього, туга за смертю. Точнісінько така сама й Марія Стюарт після вбивства Дарнлі. Вона нараз перетворилася, змінилася, і навіть риси її обличчя стали такі чужі проти того, яким її личко було раніше, що Друрі, шпигун Єлизавети, пише в Лондон: «Ще ніхто ніколи не бачив, щоб жінка за такий короткий час, і то без тяжкої хвороби, змінилася так, як королева». Марія Стюарт уже анітрохи не скидається на веселу, розважливу, балакучу, впевнену жінку, якою була лише кілька тижнів тому. Вона замикається, ховається, укривається. Можливо, Марія Стюарт ще сподівається, як і Макбет та леді Макбет, що світ мовчатиме, коли вона й сама мовчатиме, і чорна хвиля милостиво прокотиться над її головою. Але, як у п’єсі почали запитувати й тиснути голоси, так і на вулицях Единбурґа вночі під вікнами Марії Стюарт викрикують імена вбивць, Леннокс, батько вбитого, Єлизавета, її ворог, і Бітон, її друг — увесь світ вимагає від неї слова, відповіді та вироку, і мало-помалу її розум каламутиться. Марія Стюарт знає, що має щось зробити, щоб прикрити, виправдати злочин. Але їй бракує сили для переконливої відповіді, бракує розумного облудного слова. Немов у гіпнотичному сні, чує вона голоси з Лондона, Парижа, Мадрида і Рима, які вмовляють, нагадують і застерігають, але не може вирватися зі своєї душевної заціпенілості, сприймає всі ті заклики лише так, як живцем похована чує під землею кроки, безборонна, безсила й розпачлива. Марія Стюарт знає: тепер вона має грати роль удови в жалобі, розбитої розпачем дружини, ридати й нарікати, щоб люди повірили в її невинність. Але в горлі їй пересохло, вона вже не здатна говорити, неспроможна прикидатися далі. Так минають тижні за тижнями, і зрештою Марія Стюарт уже не витримує. Немов дикий звір, що, оточений зусібіч, зі сміливістю, породженою крайнім страхом, обертається проти мисливців, немов Макбет, що, прагнучи мати безпеку, додає новий злочин до злочину, який вимагає помсти, так і Марія Стюарт тепер нарешті вибирається з уже нестерпної заціпенілості. Їй стає цілком байдуже, що думає про неї світ, чи розумне, а чи безглузде те, що вона робить. Тільки б уже не було цієї принишклості, тільки б щось робити, тепер тільки далі й далі і щоразу швидше та швидше, щоб утекти від голосів: і застережних, і грізних. Тільки вперед, лише вперед, тільки не зупинятись і не думати, бо інакше Марія Стюарт була б змушена визнати, що ніякий розум не порятує її. Одна з душевних таємниць завжди полягає в тому, що швидкість на короткий час заглушує страх; немов візник, що, почувши, як міст під його возом тріщить і розпадається, батожить коней, бо знає, що тільки ривок уперед може врятувати його, Марія Стюарт розпачливо жене вперед чорного румака своєї долі, щоб заглушити будь-які думки, розтоптати всі протести. Тільки б більше не думати, нічого більше не знати, нічого більше не чути, нічого більше не бачити, тільки б далі й далі нестися в безумство! Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця! Вічний закон: камінь падає дедалі швидше, що ближче підлітає до дна провалля, так і душа діє дедалі швидше й безглуздіше, коли вже не бачить ніякого виходу.