Читати книгу - "Зоряний лицар"

216
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 70 71 72 ... 116
Перейти на сторінку:
хижий вогник. Вона не вибачала образ. Дівчина дарма поводилася зухвало, за це їй доведеться поплатитися. Віщунка клацнула пальцями й зникла.

По Лисячій Норі промчався вихор і вщух. Тієї ж миті у вогнищі саме собою спалахнуло багаття. Воно апетитно захрумтіло хмизом. Язички полум’я, поки що маленькі і боязкі, взялися старанно вилизувати поліна. Ті пручалися, не бажаючи загорятися, але вогонь був наполегливим. Він припадав до дерев’яних брусків, згладжуючи й висушуючи їх, немов запрошував розпочати з ним невідому гру. Тонкі прутики швидко прогоряли й обсипалися попелом, зате полум’я, пожираючи їх, міцнішало. Помалу вперті поліна зашарілися від жару, піддаючися натискові вогню, і нарешті здалися, конаючи в агонії пагубного захвату. Печера освітилася живим багряним сяйвом.

Пугач, що сидів на спинці крісла, здригнувся, настовбурчив пір’я й, витріщивши очі, уп’явся перед собою здивованим спросоння поглядом. Змія підняла пласку голівку, витягнулася на всю довжину й атласною стрічкою заструменіла по підлозі. Спокою прийшов кінець. Господиня повернулася додому.

— Агов, ледацюги! Знову спите? — невдоволено крикнула Віщунка.

— Угу, — підтакнув Пугач.

— Роз-з-змірковуємо про сенс-с-с-с-с життя, — прошипіла Змія.

— А тут особливо міркувати нема чого. Сенс життя полягає у тому, щоб інших навколо пальця обкрутити і собі користь принести, — зареготіла Віщунка і незлобливо тикнула в Змію помелом.

— Вс-с-се ніяк не зас-спокоєш-шся. Що цього разу задумала? — розгойдуючись з боку вбік, запитала Змія.

— Є в мене для Пугача робота неважка. Чуєш, окатий? Упораєшся, щедро винагороджу, — звернулася Віщунка до птаха.

Не встиг Пугач оком повести, як відьма висмикнула з його хвоста перо.

— Ого! Навіщо?! — небагатослівно обурився птах, але Віщунка суворо цитьнула:

— Цить! Для справи потрібно. Без одного не збіднієш! — Підкинувши перо, вона подула на нього й зашепотіла:


Розростись, мала пір’їно, І розмножся безупинно, Порости корінням в землю, Обернися лісом темним. Хто повірить, що ліс справжній, Той, вважайте, що пропав вже. Сплутані усі дороги, Не діждешся допомоги. Все, що око бачить, — хибне, З пантелику тебе зіб’є.

Перо плавно завертілося в повітрі й раптом стало множитися. Пугач здивовано блимав очиськами, спостерігаючи, як перед ним, наче осіннє листя, кружляє цілий рій совиного пір’я. Не витримавши, він озирнувся на власний хвіст, аби переконатися, що його ненароком не обскубали, як дохлу курку. Тільки-но Пугач заспокоївся, що його врода залишилася при ньому, як щось боляче вжалило його в гузку, а потім ще й ще раз. Пір’їни одна за одною встромлялися в його хвіст, як дротики в ціль. Бідолаха літав по печері в пошуках притулку, та оскаженіле пір’я знаходило його всюди. На щастя, катування тривало недовго.

— Ого! — схвально вигукнув Пугач, дивлячись на свій оновлений розкішний хвіст.

— Досить на красу витріщатися. Це тобі в тимчасове користування, — нагадала йому Віщунка. — Краще слухай, що тобі потрібно робити. Я відправила дівчисько в занедбану кузню, що туди коваль по ночах приходить.

— Угу. Для чого? — запитав Пугач.

— Не твого пташиного розуму справа. Пообіцяла їй, що вона зуміє Агнесу розбудити. Шлях до кузні не далекий, по прямій дорозі дівчисько іще до півночі назад повернеться. А мені потрібно, щоб вона у згубне містечко точно опівночі потрапила. Твоє завдання її заморочити та з дороги збити.

— Угу, допоможу, чим зможу.

— Не чим зможеш, а зроби все, як я тобі звелю, — тупнула ногою Віщунка. — Порозкидай заговорене пір’я уздовж дороги, якою поскаче дівчисько. Воно її з пантелику зіб’є. Де перо впаде, там їй замість дороги непрохідні хащі ввижатимуться. Та не забудь, останнє перо на саму кузню скинути. Налякай дівчисько як слід.

— Угу, налякаю, — пообіцяв Пугач.

— От і чудово. Ця настирна циганка мені вже давно як кістка поперек горла стоїть. Нехай з нею коваль розбирається. Хоч і не люблю я мерців, а часом і така гидота може придатися, — гидливо скривилася Віщунка.

Розділ 15

Похмуре небо стомлено лягло на землю черевом хмар. Воно супилося, дивлячись на безрадісну картину осінньої сльоти. Від недавнього буяння палітри бабиного літа не зосталося й сліду. Голі віти дерев здавалися чорними від вологи, а листя, що іще недавно так яскраво й святково прикрашало крони, перетворилося на

1 ... 70 71 72 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряний лицар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зоряний лицар"