Читати книгу - "Зоряний лицар"

гнилу буру верету під ногами. У такі дні сутінки опускаються на землю особливо рано, ніби саме небо хоче, щоб темрява сховала смуток і запустіння, супутників пізньої осені. Тіні згущалися, стираючи останні вбогі фарби й занурюючи світ у похмурі сірі тони.

Марика щодуху мчала, пустивши коня галопом. Попереду, зовсім близько пролунав заглушливий крик, схожий на заливчастий плач дитини або сміх блаженного. Дівчинка здригнулася. Вона мимохіть осадила коня й прислухалася.

Хто чекав на неї на цій пустельній дорозі? Зазвичай розбійники не орудували так близько від міста, але кому ще могло знадобитися лякати подорожніх? Колись Марика не боялася зустрічі із грабіжниками. Та й що вони могли взяти із циганського дівчиська? Намисто з потьмянілих мідяків або копійчані браслети? Розбійники не займали циганів і, хоча між ними не було спільних справ, усе-таки ставилися до циганської братії як до своїх.

Однак часи, коли Марика була маленькою обірванкою канули в Лету. Тепер зустріч із головорізами могла скінчитися плачевно. Побачивши пишно вбрану дівчинку, вони неодмінно зажадали б за неї викуп. Якщо попереду засідка, то не варто ризикувати: проїхати по широкій дорозі непомітно однаково не вдасться. Перш ніж рухатися далі, розумніше було б звернути з відкритого місця й оглядітися. Дівчинка направила коня на вузьку стежинку.

Тепер, коли листя облетіло, знайти схованку було непросто. На щастя, поміж дерев ріс чагарник. Кущі не поспішали розставатися зі своїм вбранням. Їхнє листя від нічних заморозків із зеленого стало буряково-багряним. Дівчинка пригнулася й, злившись із конем, сховалася в заростях. Добре, що вона зросла на волі й уміла причаїтися в лісі не гірше за самих розбійників.

Спочатку все було тихо, але потім божевільний сміх пролунав зовсім близько. Дівчинка здригнулася від несподіванки. Прямо над її головою безшумно пролетів пугач. Мариці й раніше доводилося чути совиний крик, але ніколи ще він не здавався таким зловісним і схожим на людський. І все-таки, коли вона побачила сову, в дівчинки відлягло від серця. Хто б міг подумати, що вона прийняла за розбійників безневинного птаха? Правду кажуть, що у страху очі великі.

Дівчинка спробувала позбутися тривожного передчуття, але в глибині свідомості вперто засіла думка: не на добро пугач вилетів на полювання серед білого дня. Погано, коли щось трапляється невчасно. Життя в таборі навчило Марику вірити у прикмети. Кочуючи з місця на місце, цигани значно ближчі до природи, ніж ті, хто веде осілий стиль життя й не надто залежить від погоди. Втім, незвичайній поведінці нічного птаха могло знайтися просте пояснення. «Можливо, хтось просто налякав пугача,» — вирішила Марика. У кожному разі слід було поспішати. Вона й так уже змарнувала багато часу. А час — то життя Агнеси.

Вершниця злегка доторкнулася до коня п’ятами і, залишивши схованку, поїхала убік дороги, але незабаром спантеличено зупинилася. Там, де тільки що пролягав широкий тракт, стіною стояв дрімучий ліс. Дівчинка повернула назад, але, проїхавши кілька кроків, так і не знайшла заростей чагарника, за якими ховалася від уявних розбійників. Скрізь, куди сягав зір, дорогу перетинали непроглядні хащі.

Марика здивовано обвела поглядом вікові дерева, що казна-звідки узялися. Не міг же широкий тракт, яким вільно проїжджали вози, навантажені товаром, зникнути безслідно! Мабуть, щось тут не гаразд. Не дарма вона злякалася сови. Може, це й не пугач зовсім, а лісовик у пташиному обличчі вирішив покомизитися, адже для лісовика немає більшої втіхи, ніж морочити й водити за носа самотніх подорожніх.

— Агов, лісовий хазяїне, не жартуй. Дай мені виїхати із твоїх володінь, — крикнула дівчинка, а у відповідь пролунав регіт пугача.

Швидко вечоріло. Сутінки жадібно пожирали фарби. Дерева губили свої обриси, перетворюючись у суцільну безлику масу.

Довіряючись оманним просвітам між деревами, Марика повертала коня то в один, то в інший бік, але ще сильніше збивалася з дороги. Зачаровані хащі зімкнули навколо дівчинки кільце, взявши її в полон. Незабаром бідолашна зрозуміла, що коли з нею справді затіяв гру лісовик, то це був злий лісовик. Голі віти, як батоги, хлестали вершницю по обличчі, або намагалися схопити гачкуватими пальцями й стягнути з коня. І куди б вона не звертала, їй услід божевільно сміявся пугач.

Над лісом опустилася ніч. Окремі дерева злилися в непроникну чорну стіну, а зла доля у вигляді нічної сови все водила Марику безлюдними хащами. Паніка, що охопила дівчинку, передалася й коневі. Маленька вершниця продовжувала шалено скакати, але її гнала не надія вирватися з живої темниці, а несвідомий страх перед незбагненним.

Думка про кузню сама собою відійшла на задній план. Дівчинка не знала, скільки часу минуло, перш ніж до неї стала повертатися здатність міркувати. Чи то вона утомилася боятися, чи то узяла гору її природна кмітливість і навички, які вона здобула, живучи серед кочівників. Слід було примиритися з думкою, що потемки з хащів їй не вибратися. Краще влаштуватися на нічліг, а з першими півнями знову їхати шукати вихід. Варто було дівчинці прийняти рішення, як вона заспокоїлася. Нетрі перестали вселяти в неї жах. Навпаки, у Мариці оселилася дивна впевненість, що в лісі їй нічого не загрожує. Лісові мешканці, будь то звірі або духи, не заподіють їй зла.

По-справжньому небезпечною була кузня. При одній думці про це лиховісне місце, дівчинці ставало моторошно. Їхати в кузню було чистим божевіллям. Якщо легенда про мертвого коваля не вигадка, то й Агнеси не врятувати, і самій недовго загинути. Кілька годин до світанку мало що могли змінити.

— Ми поїдемо у кузню вранці. Удень там зовсім не страшно, — вголос сказала дівчинка, чи то звертаючись до коня, чи то намагаючись підбадьорити себе.

Вона спішилася й погладила коня по гриві: