Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Та я розумію. Ну добре... Розповім, — зголосився Демидко і за годину повідав досить багато цікавого про панів офіцерів. Слід віддати належне, військова контррозвідка на Кавказі часу дарма не втрачала. Але знайти шпигуна їй це не допомогло. — Ми б’ємося на цим кротом уже майже два роки. Ми знаємо, що він є, і він знає, що ми знаємо. Але наче насміхається з нас. Розумієте, одна людина зараз стримує дії всього фронту! І це неприпустимо! Тим більше, що кавказький фронт найуспішніший для імперії! Ми лише перемагаємо і наступаємо!

— То турки залишаються для нас зручним суперником?

— Так, турки — не німці. Але і з ними воювати важко. У них чисельна перевага, вони краще пристосовані до війни у горах, за ними підтримка місцевого магометанського населення. У планах турків прорвати фронт, вийти до Каспію та до Кавказу. Вони сподіваються, що прикаспійські татари та горяни перейдуть на їхній бік, чим дуже послаблять Росію, якій доведеться вести воєнні дії на власній території. До того ж Баку дає більшу частину нафти. Ми вже запобігли одразу кільком диверсіям турецьких агентів. Але то все дрібниці, головна наша проблема у Тифлісі.

Демидко ще дещо розповів мені про ситуацію на Кавказі, я ж намагався зрозуміти, де мої вороги спробують по мені вдарити. Або зроблять усе, щоб я не знайшов шпигуна і зганьбився, або підкинуть якісь докази, щоб я помилково когось звинуватив, або налаштують проти мене панів офіцерів. Треба бути дуже обережним.

Я замислився, а потім почув, що у проході Мельников щось патякає про Кавказ. Я вийшов, побачив якогось чоловіка у потертому пальті, який уважно слухав капітана. Той аж хвіст розпушив, розповідав про секретне завдання на Кавказі. Я схопив чоловіка за шкірку і вкинув у купе. Приставив браунінг до лоба.

— Ти хто такий?

— Не стріляйте, Іване Карповичу, не стріляйте! — зашепотів він так перелякано, наче я тільки те й робив, що людей стріляв.

— Іване Карповичу, що ви робите? Це купець, їде до Тифліса у справах! — заступився за свого співрозмовника Мельников.

— Уперше бачу купця в такому потертому пальті. Та йому ж чаю в трактирі не подадуть, поки не розплатиться наперед, купець цей. Хто такий, питаю?

— Я, я, я з газети «Вечірній час»! У мене завдання супроводжувати вас! — заторохкотів чоловік. — Я нічого поганого не роблю! Просто публіка дуже цікавиться вашими справами, а її годують якимись вигаданими побрехеньками, які випускають від вашого імені!

Демидко торкнувся моєї руки. Показав, що нам треба вийти.

— Капітане, пригляньте за нашим гостем! — попросив я Мельникова, який тільки очима кліпав.

Ми вийшли з підполковником.

— Ви знаєте, що таке «Вечірній час»? — прошепотів Демидко.

— Якась газета.

— Не якась, а найпопулярніша в Петрограді. Видає її Борис Суворій, у якого тісні зв’язки з керівництвом контррозвідки, — шепотів Демидко мені на вухо.

— А, ну тоді я його не викидатиму у вікно, як збирався, — зітхнув я.

— Ви збиралися викидати його у вікно? — Підполковник перелякано вирячився на мене. Невже в мене була така погана репутація?

— Звісно, ні! Я пожартував.

Я повернувся до вагона і почав розпитувати газетяра, що йому було відомо.

— Іване Карповичу, зазвичай я запитую, — здивувався він.

— Зараз незвичайний випадок, ти ж маєш справу з найкращим сищиком імперії.

Знав він небагато, в завдання ж його входило висвітлення мого перебування на Кавказі зі щоденним надсиланням детальних реляцій. Все це було схоже на цирк, а не на полювання на шпигунів. Цирк, влаштований столичним керівництвом контррозвідки. Ну, цирк то й цирк.

Дізнавшись усе, що потрібно, я виставив газетяра за двері і наказав триматися на відстані, достатній, щоб убезпечитися від пістолетної кулі. Здається, він сприйняв мої слова цілком серйозно. Ну й добре.

Більше пригод у дорозі не було, якщо не зважати, що на одній зі станцій Мельников забіг до буфета, замовив графин горілки, який випив до дна, після чого спробував утекти, не розплатившись. На слизькому пероні впав і розбив голову, але зміг підвестися і застрибнув у потяг, що вже рушив з місця. На наступній станції довелося надсилати телеграфом гроші до буфету, щоб не було скандалу. Капітан обіцяв більше не пити і не пив, бо дуже вже в нього боліла голова.

Коли ми вже їхали уздовж гір, я спитав Демидка, чи чув він щось про абрека Туташхію, з яким мені одного разу довелося зустрітися і якому я був дуже вдячний.

— Звісно, чув! Дуже небезпечний злочинець! Його не могли спіймати багато років, хоча встановили велику нагороду за його голову і обплутали інформаторами. Але він наче відчував небезпеку і завжди зникав до того, як ми його оточували.

— А що з ним зараз?

— Його вбили.

— Вбили? Хто? — здивувався я.

— Власний син. Просто блискуча операція, яку розробив офіцер із місцевих, здається, родич цього Туташхії.

— Родич?

— Так, він добре знав абрека, його психологію. Знав і те, що він чекає удару з будь-якого боку, але тільки не від сина. То й