Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

завдав удару саме там. Зараз той офіцер отримав підвищення і переїхав до Петрограда. А чому ви питаєте?

— Та просто чув про нього. Ох, які ж гарні краєвиди! — захопився я і припав до вікна, щоб змінити тему розмови.

Коли прибули до Тифліса, нас зустрічала купа газетярів і авто від командувача Кавказької армії Миколи Юденича.

— Ну, Іване Карповичу, зберегти мету вашого перебування тут у таємниці не вдасться, — сказав Демидко і показав куплену на вокзалі газету. У ній докладно описувалося, що найкращий сищик імперії Іван Карпович Підіпригора прибув, щоб викрити турецьких шпигунів.

— Хай їм грець! Звідки вони дізналися про шпигунів? — спитав я, хоча відповідь знав. Мої доброзичливці з Петрограда робили все для провалу моєї поїздки. Тому я дедалі більше хотів знайти тих шпигунів. І втерти декому ніс.

Нас відвезли до штабу, де мене зустрічало одразу кілька генералів. Обмін люб’язностями, прохання підписати журнали. Потім нас із Мельниковим відвезли до готелю, щоб ми відпочили з дороги. Мельников хотів утекти, але я його не відпустив, забрав взуття. Босоніж у формі він би вийти на вулицю не наважився, принаймні поки що. Я сів думати над справою, коли у двері постукали. Підійшов із браунінгом, готовий до сюрпризів.

— Іване Карповичу, це я! — почув я голос підполковника Демидка, на диво бадьорий голос. І ми ж домовлялися, що він заїде по нас надвечір.

— Що трапилося? — спитав я, коли впустив підполковника.

— Іване Карповичу, ну ви даєте! — Він почав мене обнімати. — Це ж треба — розкривати злочини самою своєю присутністю! Я вражений!

Він місця собі не знаходив.

— То що трапилося? — скривився я, бо не любив несподіванок.

— Шпигун знайшовся! — аж скрикнув підполковник, який був украй збуджений.

— Як?

— Викрив сам себе! Злякався вашої появи і викрився! Я ж тепер зрозумів задум керівництва в Петрограді! Ось чому вони видали інформацію газетярам! Щоб налякати шпигуна, примусити помилитися! І він так злякався, що отруївся!

— Хто він?

— Полковник Саркісов! Стало відомо, що він отруївся вдома, залишивши передсмертну записку, в якій у всьому зізнався! — Демидко зареготав. Його бурхливість передалася Мельникову, який підвівся з ліжка.

— Це треба відзначити! — запропонував капітан.

— Так, неодмінно! Зараз замовлю шампанського! — крикнув Демидко.

— Стійте! Поки що зарано. Ви можете відвезти мене додому до цього Саркісова? — попросив я. Бувало, що мені справді дуже щастило, але жодного разу задарма. Не спішив я вірити у своє щастя. — Відвезете?

— Для чого?

— Я хочу подивитися все на місці.

— Іване Карповичу, все, шпигуна знайдено! — Демидко аж пританцьовував з радості.

— Пане підполковнику, я ж поїхав так далеко. Дайте мені можливість хоч трошки взяти участь у розслідуванні, — сказав я дещо роздратовано.

— Ну, добре, добре, їдьмо!

— Пане капітане, ви поки відпочивайте, — сказав я і зачинив номер ззовні.

Біля готелю нас чекав візник.

— А де той, із яким я приїхав? — спитав Демидко.

Візник щось забурмотів у відповідь по-місцевому і запросив нас сідати.

— Ну добре, яка різниця, — ми сіли і поїхали. — Це неймовірно, Іване Карповичу! Я, звісно, сподівався, що ви зможете знайти шпигуна, але і подумати не міг, що так швидко!

— Ми можемо розмовляти? — я кивнув на візника.

— Так, місцеві майже не розуміють російської! — запевнив Демидко.

— Що було в передсмертній записці?

— Саркісов написав, що дізнався про ваш приїзд і не вірить, що зможе зберегти свою зраду в таємниці. Тому вирішив накласти на себе руки, щоб не проходити ганьбу суду. До того ж в умовах воєнного часу йому було гарантовано розстріл. Покійний вирішив не чекати, просив у всіх пробачення.

— Почерк точно його? — спитав я, бо вже стикався з одним самогубством, яке виявилося не таким простим, як здавалося.

— Там не почерк, записку було надруковано. А на що ви натякаєте, Іване Карповичу? — здивовано спитав Демидко.

— Ні на що, просто розпитую. Ви знали цього Саркісова?

— Так, ми грали у карти в одному клубі. Чесно кажучи, для мене це сюрприз. Хороший офіцер, навіть гадки не маю, що його штовхнуло на зраду. Але диявол не дрімає.

— Дивно, що людина кілька років була шпигуном, трималася, а потім ось так легко зірвалася. А чому б не спробувати бодай утекти?

— Іване Карповичу, до чого ці запитання? — здивувався підполковник. — Головне, що шпигуна знешкоджено!

— Я завжди запитую. Я ж сищик. Усіх підозрюю і нічому не довіряю. Ну, така в мене робота, ви не хвилюйтеся.

— Я розумію, що вам трохи прикро. Здолали такий довгий шлях, а тут ось так, але справу ж розкрито! Вами розкрито, принаймні за вашої участі, завдяки вашому імені!

—