Читати книгу - "Моє сторіччя"

можна розігнатися більше за сотню, а на звичайній дорозі — максимум вісімдесят. Це соціалістична зрівнялівка.

— Це дуже в стилі нашого Лаурітцена, який називає себе міністром транспорту, — відгукується Еберґард, мій старший зять, і починає сварку з Горстом, бо той хоч і соціаліст, але так само звихнутий на машинах. — Ви ще побачите на наступних виборах! Вони всі себе скомпрометували.

І тут я не витримала:

— Всі слухайте сюди, — сказала я. — Ваша незалежна теща завжди любила ходити пішки, і тепер теж має чудову ідею.

Бо з дня смерті батька моїх дівчат, які були тоді ще зовсім малі, я — голова сім’ї, і навіть якщо нарікаю іноді, однак усе тримається тільки на мені, тож часто саме я точно знаю, як буде найкраще, приміром, якщо настане справжня енергетична криза — а люди з Римського клубу вже не раз про це попереджали — і народ геть ошаліє.

— Отже, всі слухайте сюди, — сказала я по телефону. — Ви добре знаєте, що я завжди передбачала кінець економічного зростання. І ось маєте. Але це ще не причина лити сльози, навіть якщо завтра й поминальна неділя. А в поминальну неділю і так не можна сідати за кермо, і незабаром це планують заборонити й у всі інші неділі. Отож давайте влаштуємо родинну прогулянку. Ясна річ, без машин. Спочатку ми сядемо на трамвай номер три, а з кінцевої зупинки підемо пішки: довкола Касселя є стільки гарних лісових галявин. Отож ходімо до Яструбиного лісу!

Як вони всі застогнали!

— А якщо дощ?

— Якщо почне накрапати, сховаємося в замку Вільгельмсгьоге, подивимося там Рембрандта і що там ще є, а потім прогуляємося пішки назад.

— Ми вже бачили весь цей старий непотріб.

— І хто шастає по лісі у листопаді, коли на деревах уже нема й листочка?

— Якщо вже так дуже треба провести родинний день, то давайте сходимо в кіно.

— Або зберемося в Еберґарда, розпалимо камін і посидимо собі затишно довкола нього…

— І не думайте, — сказала я. — Нічого не хочу чути. Діти вже тішаться.

І ми справді всі гуртом — під дощем, у дощовиках і ґумовцях — пішли до Яструбиного лісу від «Друзельталь» — кінцевої зупинки третього трамваю. А цей ліс навіть безлистим завжди гарний. Дві години ми блукали туди-сюди горами. Навіть бачили здалеку косуль; вони теж подивилися на нас, а потім утекли. Я показувала дітям різні дерева:

— Це бук. А це дуб. Це ялинка. А верхівки хвойних дерев, бачте, вже наче надкушені. Усе це через промисловість і велику кількість машин, бо машин усюди занадто багато. Дерева гинуть від отруйних викидів у атмосферу. Розумієте?

А потім я показувала своїм онукам жолуді та букові горішки, розповідала, як ми під час війни їх збирали. Ми спостерігали за білками, що стрибали по стовбурах дерев. Як це було гарно! Але згодом дощ зарядив сильніше, і ми сховалися в якомусь заїзді, де я — погана теща і зразкова бабуся — пригостила всіх кавою і тістечками. Діти пили лимонад. Шнапс, ясна річ, теж був.

— Сьогодні навіть водіям можна випити, — підсміювалась я зі своїх зятів.

Дітям же я розказала, що під час війни бракувало багато чого, не лише бензину, і що з букових горішків, якщо їх назбирати чимало, можна чавити справжню олію.

Але не питайте мене, що було після цього. Ви не знаєте моїх зятів. Яка там вдячність! Вони тільки ремствували, що їх змусили ходити пішки по такій негоді. І що я показала внукам поганий приклад своїм «сентиментальним прикрашанням економічних негараздів».

— Ми живемо не в кам’яному віці! — бурчав Гайнц-Дітер.

А Еберґард, який за кожної нагоди, коли треба й не треба, наголошує, що він — ліберал, так посварився з моєю найстаршою донькою Ґудрун, що змушений був забратися зі спальні разом із ковдрою та подушкою. І вгадайте тепер, де цей бідолаха спав. Правильно, у гаражі. У своєму старенькому «опелі», який він чистить і ремонтує кожної неділі.

1974

Як почувається той, хто, сидячи перед телевізором, раптом побачив себе подвоєного? Той, хто звик рухатися водночас двома смугами, не мав би розгубитися, зустрівшись із власним «я» за особливих обставин. Такі зустрічі дивують, але не надто. Бо людина навчена витримувати це подвійне «я» не лише під час складного навчання, а й на практиці. Відсидівши чотири роки у виправному закладі Райнбаха, ця людина дочекалася таки завершення тривалого процесу і, згідно з рішенням судової палати, отримала право на персональний телевізор, тепер уже вона достатньо давно свідома свого прихованого у роздвоєності існування, — тоді як у сімдесят четвертому, коли ця людина, щойно опинившись у слідчому ізоляторі в’язниці Кьольна-Оссендорфа, отримала можливість задовольнити своє бажання покористуватися телевізором у камері виключно на період чемпіонату з футболу, те, що відбувалося на екрані