Читати книгу - "Світло Парижа"

— Назва? Портрет Сесілії. Ходімо, подивись ще ось на цю. Зупинившись біля однієї з картин, махнув рукою, Марджі підійшла. Зрозуміло, він пишався своїми роботами, і вона тішилася, що могла відповідати, могла оцінити його талант. Дивно, він був найкращим її другом у Парижі. Знала, що мати обурилася б, довідавшись, що зупиняється так часто, аби поговорити з юнаком, вони часто залишаються вдвох, однак, мати ніколи б не зрозуміла цього міста, його життя. Марджі навряд чи сама зрозуміла його. Коли б вона розповіла батькам про Зеллі, про кав'ярні, бари й сюрреалістів, вони вважали б це дикістю. Навіть розбещеністю. А тут був просто вечір. У Парижі панували інші правила. Правила інакші, коли ти вільний і коли світло Парижа кидає на тебе свої чари. Чари також інакші в Парижі. Вона відчувала це, бачила, коли дивилась на себе у дзеркало або ловила себе на тому, що дивилась у вітрину магазину, проходячи повз нього. Обличчя було інакшим, вилиці — вищими, очі ширшими, ключиці гострими й чистими над вирізом сукні. Вона почувалася легшою, ніби все, що притискало її до землі в Америці, враз упало з плечей.

— Цю роботу я називаю «Літній бал». — Полотно було широким, за шість футів ушир, як здалось Марджі, панорама, обрій, але замість пейзажу на ній були сотні танцюючих фігур. Усе відбувалося назовні, вона бачила на задньому плані спокійні кущі, столи, за якими сиділо багато людей, упізнала золото й багрянець паризького літнього вечора і в цім літнім чуді кожен з людей, здавалось, має свою власну історію. Кожна пара фігур була окремою картиною. Ці двоє щойно зустрілись, тримаються трохи на відстані одне від одного, ледве обернулись, тільки починають відкривати одне одному свої таємниці. А ті двоє глибоко закохані, їх розділяє дюйм або й менше, хоча на танцювальному майданчику багато вільного місця, очі заплющені, щока притиснута до щоки, наче довкола нікого немає: ніби бачила, як м'яко похитуються, повільніше, ніж музика, — для них музика зовсім нічого не означає. Ті двоє одружені багато років і нещасливі, а ще двоє одружені багато років і досі кохають одне одного. Пара, яку примусили одружитися, пара в глибокій печалі, пара, що береже захоплюючу таємницю. Вона не могла відірвати очей від картини, роздивлялась обличчя за обличчям, прочитуючи їхні історії. — Схоже на роман. — промовила нарешті, затамувавши подих.

— Гадаєш? — спитав Себастьєн, і заприсяглася б, що у захваті від цього, радіє, що Марджі побачила створені ним історії.

— Так! — відповіла Марджі, показала на пари, розповіла, що побачила, стосунки, історії й майбутнє, ретельно намальовані мазками його пензля.

А потім, на здивування й потрясіння Марджі, Себастьєн простягнув руки й обхопив її з радісним захопленням. Це тривало лише мить, однак, Марджі подумала, що може прожити в цій миті ціле своє життя. Його жакет шкрябав їй щоку, руки обіймали її, вона відчувала легку грубість його шкіри на чолі, від нього війнуло кавою, фарбою, чимось диким і водночас заспокоюючим, як трава, нагріта сонцем. — Ти зробила мене таким щасливим. Працював над цим полотном цілий рік. Гадав, важко буде розповісти стільки історій в одній картині, але хотілося спробувати. Для тебе це простіше, ти письменниця. Для мене набагато важче мати стільки задумів і втілити їх на полотні, щоб було зрозуміло. Але ти все це бачиш.

— Бачу це, — відповіла Марджі й зашарілась від його обіймів, хотіла опинитися знов у його руках, але зауважила, що він дуже радіє її компліменту. Добре знала це почуття: сама почувалась так, коли її оповідання було обрано до шкільного літературного часопису, або коли вчителі хвалили її працю. Заздрила йому, що його робота тут, на виставці, в галереї, тоді як її — зачинена в кімнаті, це лише закриті сторінки. Одного дня, думала. Одного дня все, чого вона так бажала, належатиме їй.

Їхні прогулянки додому стали звичкою. Вона виходила після роботи в кінці дня й бачила Себастьєна, що притулився до президентського паркану й палив, переходив вулицю, наздоганяв її. Часом гуляли в садах Єлисейських полів, а іноді йшли вниз по Рю Дю Фобур Сент-Оноре, роздивляючись вітрини дамських кравців на одному боці й величезні будинки на другому. А часом зупинялися у якійсь кав'ярні на півдорозі додому біля театру Шатле[87] і спостерігали за людьми, що проходили повз них. І розмовляли. Розмовляли так багато, що в Марджі боліли щелепи в кінці вечора, а коли сиділи в кав'ярні, її голос робився хрипким від диму цигарок, що висів у повітрі.

Випадково приєднувались до Себастьєнових друзів-художників або до сюрреалістів, що були страшенно серйозними, поки не випивали досить вина, після чого відразу ставали дикими й веселими, завжди були пристрасними до свого мистецтва. Один з них затиснув Марджі в куток якось увечері й прочитав їй усі листівки, що вони створили для сюрреалістичного дослідницького бюро, у кінці кожної з них дивився на Марджі з очікуванням, ніби розповів забавний анекдот і хотів, щоб засміялась. Марджі не знайшла в собі сили сказати йому, що, попри значне покращення її французької, вона розуміє хіба що половину з того, що він каже, отже, часом багатозначно кивала, іноді посміхалась, часом сміялась весело й заразливо або промовляла «Ооооо!», буцімто він сказав щось, над чим треба було подумати. Хоча вона й робила все це незалежно від змісту листівок, навіть тих, що технічно розуміла (хоча ніколи їх не перекладала й не розуміла навмисне темні значення), він здавався цілком задоволеним, а в кінці списку купив їй келих коньяку і продовжив напиватися, співав «Каліфорнія, я приїду сюди!» разом з іншими сюрреалістами, дуже-дуже погано.

Часом вони ходили танцювати, іноді — до галерей, подивитись картини інших художників, з якими