Читати книгу - "Маг"

називав її святим членом. Звичайно ж, він знав, що звичайний собі хрящ не протриває стільки довгих років. У Європі є щонайменше ще шістнадцять таких святих членів. Переважно відтятих у муміфікованих мерців. Ні одного з усіх шістнадцятьох не визнано автентичним. В очах де Декана це був тільки експонат, і не важило, що він блюзнірський — з погляду як релігійної, так і загальнолюдської моралі. Таке ставлення притаманне всім колекціонерам. Їхнє захоплення приглушує чуття моральности. Доходить до того, що власність оволодіває власником.

Ми ніколи не говорили на теми релігії й політики. Граф ходив на богослужіння. Як гадаю, тільки тому, що спостерігання за цим обрядом — це одна з форм культивування краси. У певному розумінні він був дуже наївний — мабуть, тому, що ще з пелюшок купався в розкошах. Де Декан сприймав самопожертву лише тоді, коли вона становила складову частину якоїсь естетичної системи. Одного разу ми спостерігали, як селяни працюють на полі ріпи. Видовище, живцем узяте з полотен Мілле[126]. А мій приятель кинув одну-єдину репліку: «Як гарно, що вони — це вони, а ми — це ми». Він був нечутливий до найболючіших контрастів і конфронтацій у суспільстві, які вкололи б сумління навіть найтупішого нувориша. Трактував такі речі як віньєтки, цікаві дисонанси, потішні матеріалізовані зразки гострої полярности буття. Не терпів альтруїзму й називав його le diable en puritain[127]. Наприклад, я з вісімнадцятирічного віку взагалі не їм страв із дикого птаства. Радше споживав би м’ясо людини, ніж садової вівсянки чи дикої качки. Ця особливість завдавала де Декану великих прикрощів, як ото фальшива нота в партитурі. Він ніяк не міг повірити, що саме так їй належить стояти. А тут я раптом, чорним по білому, відмовляюся від його pâté d’alouettes[128], від його вальдшнепів, начинених трюфелями.

Але його життя не обмежувалося справами з мертвим і відмерлим. На даху замку була обсерваторія, а на долі — добре оснащена біологічна лабораторія. Де Декан ні разу не вийшов до парку без того, щоб узяти з собою невеличке etui[129] з пробірками. На павуки. Допіру за рік нашого знайомства я дізнався, що це не просто собі примха. Що він — один із видатних арахнологів, нехай і самоук. На його честь навіть назвали вид павука — Theridion deukansii. Мій приятель зрадів, почувши, що я трохи знаюся на орнітології. І заохочував мене спеціалізуватися в галузі, яку жартома назвав орнітосемантикою, тобто наукою розшифрування пташиної мови.

Із усіх людей, що мені трапилися в житті, він найдалі відхилявся від норми. З усіх був також найввічливіший. І найстриманіший. І, цілком певно, найменш відповідальний перед суспільством. Мені було двадцять п’ять років, як і вам, Ніколасе, і годі чимсь іншим краще пояснити, наскільки я не дозрів до того, щоб судити де Декана. Як на мене, це найважчий, найприкріший вік. І для самого молодика, і для його ближніх. Нехай у нього голова на плечах, нехай з ним поводяться, як з дорослим. Але є люди, на тлі яких цей молодик видається підлітком, бо ще не набрався досвіду, щоб зрозуміти і сприйняти їх. І ось де Декан — не словами, звичайно, а способом свого існування — поставив під сумнів мою систему світосприйняття. І згодом висловив цей сумнів п’ятьма простими словами. Принагідно процитую їх.

Я засуджував хиби Деканового способу життя і водночас захоплювався ним. Тобто сам собі не давав поводитися раціонально. Я забув сказати, що мій приятель мав безліч неопублікованих нотних рукописів сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч. Сидячи за чудовим старовинним клавесином у концертній залі — довгій ґалереї в стилі рококо, блідо-золотавій і яблучно-зеленій, завжди залитій сонячним світлом і погідній, як фруктовий сад, набираючись незабутніх вражень і проймаючись чуттям щастя, я не раз і не два задумувався про природу зла. Чого б такій високій насолоді бути злом? Чого б мені вважати де Декана втіленням зла? «Бо поки ти музикував собі на осонні, десь умирали з голоду діти», — скажете ви. То що тоді — відмовитися від палаців, забути рафінований смак, вишукану насолоду, заборонити уяві втілюватись у житті? Таж навіть у світі марксизму ставлять перед собою якусь високу мету, прагнуть досягти вищої стадії розвитку, а це означає одне-єдине — домагаються багатшої насолоди й змістовнішого щастя для людей цього світу.

Отож я почав розуміти й виправдовувати егоїзм цього самітника. Я дедалі виразніше бачив, що його нечутливість і грубошкірість — це тільки поза, причому її суть у наївності. Що де Декан — прибулець із якогось іншого, досконалого світу, загублений у нашому світі, дуже далекому від досконалости. Що цей прибулець приречений на такою ж мірою трагічну, а то й сміхотворну, як у Дон Кіхота, манію — плекати свою досконалість. Та одного дня…

…Кончіс так і не закінчив цього речення. Зі сходу раптово, як блискавиця, темряву пробуравив звук ріжка. Мені зразу ж згадалися ріжки англійських мисливців, але цей голос був грубіший, архаїчніший. Розколихане віяло Лілі завмерло, вона втупилася в Кончіса. Той прикипів поглядом до моря, немов закам’янілий від різкого звуку. Помалу стулив повіки, ніби подумки молився. Втім, на обличчі не було ані сліду побожности.

І знову ріжок розрядив напружену ніч. Три ноти, середня з них найвища. Крутосхили на хребті відгукнулися тихою луною; цей предковічний гук будив ніч і природу, закликав перервати сон еволюції.

— Що це? — спитав я Лілі.

Якусь мить вона дивилась мені у вічі — трохи недовірливо, ніби була майже певна, що я й без неї знаю відповідь.

— Це Аполлон.

— Аполлон?

Утретє