Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Запрошую вас до своєї студії, я там малюю, там прохолодніше. Я накажу подати нам туди каву з марципанами…
Нашу п’єсу знову нахабно перервали.
— Я не голодна! — зірвалася з місця дитина. — Я піду до себе в кімнату.
— Сядь! Ти ще не доїла.
— Я не голодна…
— Не змушуй мене червоніти перед гостем, сядь, кому кажу!
Цікаво, від чого помер її перший чоловік?
Секунда вагання — і дівчинка приречено сіла. Усе в тому ж чепчику і сукенці, що й зранку.
Цієї миті увійшла гувернантка з маленькою дівчинкою років двох-трьох на руках. Дівчинка плакала і простягувала ручки до мами. Уся в зелених кокардах і стрічках. Мама скривилася.
— Вона хоче до вас…
— Знову ти довела її до сліз! Скільки можна, за що я тобі плачу?
Дівчинка плакала, але мама не поспішала брати її на руки.
— Вклади її спати, хіба не бачиш, вона хоче спати?!
— Я пробувала, але…
— Я з нею побуду, — схопилася з місця старша донька і, взявши дитину, вибігла з нею за двері. І не стало її…
За хвилю плач затих.
— Ні «прошу», ні «перепрошую», що за дитина невихована! Балував її батько покійний до неможливості! Тепер мучуся з нею, бачите, навіть до столу не хоче переодягтися, норми етикету не для неї писані. Обітницю, бачите, дала: не з’являтися з непокритою головою на людях і тільки в темних сукнях ходити, як монашка, траур у неї такий за батьком уже третій рік! Скажу чоловікові, хай відправить її до монастиря, хай не п’є моєї крові, невдячна!
Справді, кров людська — не водиця, спрагу не втамує. Навпаки, раз скуштувавши, хочеш ще і ще. Це мені мій звір сказав. Не маю підстав йому не вірити…
Моя усмішка була бездоганною, коли мою ні в чому не повинну руку накрила тонка гаряча долоня.
— То як щодо кави?
Яке питання!
— З марципанами?
Яке питання, така й відповідь. Вона схопила дзвоник і кинулася роздавати вказівки прислузі. Я не слухав. Відсунувши її руку і свого стільця, я підвівся й підійшов до вікна. Сонце перевалило за полудневу межу і навіть таке, блякле й каламутне, натужно скрипіло у бляклих і каламутних небесах…
— Прошу слідувати за мною, — сказали мені, і я слухняно послідував за нею. Ще трохи — і буду на колінах повзати і ноги всім цілувати…
Ще трохи — і мені буде це байдуже. Уже полудень, а я швендяю в чужому домі без діла. Вуйко Фонсьо лікті б собі кусав від досади. У полудень ми вже валилися з ніг у його льокалі.
Зараз я був би вдячний навіть за найбруднішу роботу. Зазвичай вона завжди діставалася мені. Як-не-як, а я був найулюбленішим його племінником…
«Так-так, прошу слідувати за моїм небожем, він вам покаже вашу кімнату, ні-ні, багаж він теж донесе, не хвилюйтеся, у нашому льокалі все якнайкраще для наших клієнтів…»
Заселяючи постояльців у їхні номери, я попутно молотив язиком про краєвиди нашого міста і чесно робив справу, заради якої мене тут тримали. Коли постояльці, нагородивши монеткою, позбувалися мене та моїх краєвидів, я вже мав більш-менш достовірні відомості про їхній багаж, його кількість і якість, про кишенькові гроші, гаманці, потаємні сховки, коштовності і зброю, про те, хто вони, куди й звідки направляються… Потім, за відсутності постояльців у номері, ця інформація доповнювалася і деталізувалася. На території льокалю з ними, звісно, нічого поганого не могло трафитися, а от за територією… Складався план, прикидалися розміри улову, зважувалися ймовірні ризики і прикрі трапунки.
Проте були відвідувачі, до речей яких я б не доторкнувся навіть за великі гроші.
— Вуйко Фонсьо, а хто цей рудий чоловік у довгому плащі?
— А що таке? Чого так захекався? Працювати треба, а не гасати…
— Він питав у Мовчуна про мене…
— Так уже й про тебе!
— Я сам чув… Він назвав прізвище, моє справжнє прізвище… Звідки він мене знає?
— Звідки?.. Це довга історія, а в нас немає часу на довгі історії…
— Тоді ви скажіть коротко, бо я не відстану!
— Ого, який грізний! Поклади шампур, кому сказав!
— Спочатку ви!
— Ну, гаразд. Але ти дістанеш в мене за це, як дідько в торбу, будь певен!.. Колись цей чоловік, його звати пан Анджей Губицький, він дідич Накваші Бродівського повіту, це далеко звідси, під російським кордоном, — так-от, колись він жив у Кракові, але потім доля так покерувала, що опинившись у наших краях, він не захотів повертатися додому. А чому не захотів? Бо побачив твою маму. Вона була красива й розумна, і чимало чоловіків задивлялося на неї, але любила вона свого чоловіка і була йому вірна. І задумав він… гм… відібрати її у твого батька. Хочеш чути, що було далі?
— Хочу!
— Ну, гляди ж мені, просити будеш, щоб я замовк — не вийде.
— Не буду просити!
— Він завів дружбу з твоїм батьком. Тобто батько твій так думав, а я його попереджав. Ми з Михайлом перетиналися, коли я ще був практикантом у адвокатській конторі. Не можна з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лемберг. Під знаменами сонця», після закриття браузера.