бачити ввечері. Отже перед обідом Чарлі сказав нам, що так звані «панни Вентейль», яких чекали неодмінно, не прибули». Тут до мене враз дійшло, що Альбертина так нестримно рвалася до пані Вердюрен, бо на вечері заповідалася (чого я не знав) присутність мадемуазель Вентейль, і по серцю мені різонув жахливий біль, а все ж, хоч який він був нестерпний, якимсь куточком свідомости я відзначив, що пан де Шарлюс, який оце щойно заявляв, ніби не бачив Чарлі від ранку, знічев’я пробалакався, що бачив його перед обідом. Моя мука стала впадати в око. «Що з вами? — спитав барон. — Ви позеленіли, ходімо мерщій, а то застудитесь, ви як не свій». Пан Шарлюс був не перший, хто змусив мене засумніватися в Альбертининих чеснотах. Багато інших підозр уже встигло заронитися мені в душу; за кожним новим сумнівом нам видається, що міру переповнено, і серце наше вже не витримає, але потім для сумніву таки знаходиться в нас місце, і, влившись у наше нутро, він починає змагатися з бажанням вірити, з безліччю приводів для забуття, — і ось ми вже зжилися з ним і, врешті-решт, перестали на нього зважати. Він сидить у нас уже тільки як приспаний біль, як загроза страждання, яка, ніби підшивка страждання, належна до тої самої категорії, що й воно, ставши, як і жадання, осереддям наших дум, розточує в них, на безконечні гони, субтельні смутки — смутки незрозумілого, як і жага розкошів, походження, — скрізь, де щось може лучитися з думкою про нашу кохану. Але біль озивається знов, коли в душу нам заронюється і розростається новий сумнів; ми кидаємося умовляти себе: «Ет, якось дам собі раду, знайдеться якийсь спосіб проти муки, все це, либонь, неправда»; і хоч наші умовляння виявляються марними, попервах мучимося так, як можна мучитися, тільки коли віриш. Якби ми мали лише такі члени, як руки й ноги, життя було б стерпне; на жаль, ми носимо в собі невеличкий орган, званий серцем, орган хоровитий і під час хвороби безмежно вражливий на все, що стосується життя даної особи. І брехня — загалом річ невинна, з якою нам так весело живеться, байдуже хто збрехав, ми самі чи хтось інший, — коли вона лунає з уст цієї особи, ріже нас по нашому невеличкому серцю (хоч виймай його з грудей хірургічним шляхом!), як гострим ножем. Про мозок шкода й мови, бо хоч наша думка мудрує без кінця під час таких серцевих нападів, вона не втишить їх, так само як наша увага не втишить зубного болю. Звичайно, ця особа винна в тім, що збрехала, бо присягалася все казати правду. Але ми знаємо по собі, чого варті такі присяги. І все ж нам хотілося вірити їм, бо ми чули їх із вуст коханої, хоча брехати було б в її інтересах, а покохали ми її не за цноти. Правда, згодом — себто, коли наше серце збайдужіє до брехні — потреба в ній для неї майже відпаде, бо тоді її життя перестане нас цікавити. Все це нам відомо, а проте ми охоче жертвуємо своїм життям, чи то вбиваючи себе через цю особу, чи то приймаючи смерть за власноручне її вбивство, чи то протринькуючи за кілька років ради неї всі статки-маєтки, що штовхає нас на самогубство, бо ми вже банкрути. Зрештою, хоч якими спокійними почували б ми себе в пору кохання, любов у нашому серці завжди в хисткій рівновазі. Кожна дрібничка може хитнути її в бік щастя; ми сяємо, ми ущедряємо ласкою не ту, кого кохаємо, а тих, хто підніс нас у її очах, хто вберіг її від усякої спокуси: нам здається, ніби ми спокійні, але досить кількох слів: «Жільберта не прийде», «Запрошено мадемуазель Вентейль», аби все сподіване щастя, до якого ми п’ялися, розсипалося порохом, щоб сонце сховалося, щоб вітер переліг, щоб схопилася буря в душі, якій одного дня ми зуміємо вже опертися. Того дня, дня, коли серце стає таке крихке, наші щирі друзі бідкаються над тим, що такі нікчеми, такі людці можуть нам завдати болю, можуть нас усмертити. Але чим тут зарадиш? Коли поет умирає від запалення легенів, чи можна собі уявити, що його друзі умовлятимуть пневмокока, що поет, мовляв, талановитий і що пневмокок має зглянутись над ним?
Підозра стосовно мадемуазель Вентейль закралася мені не вперше. Одначе пообідні мої ревнощі до Леї та її приятельки трохи її притлумили. Тільки-но небезпека Трокадеро минула, я відчув спокій і повірив, що відзискав його назавжди. І ось сюрприз: одна прогулянка, змальована Андре так: «Ми снували туди-сюди, але нікого не спіткали», постала переді мною в новому світлі, бо, навпаки, на цій прогулянці мадемуазель Вентейль домовилася з Альбертиною про зустріч у пані Вердюрен. Тепер я пустив би залюбки Альбертину куди завгодно саму, аби тільки міг замкнути десь мадемуазель Вентейль та її приятельку і мати певність, що Альбертина їх не надибає. Бо ревнощі — явище не всеосяжне, вони локалізуються тут і там, чи то через те що є болісним продовженням неспокою, породжуваного тою або тою особою, яку наша коханка може покохати, чи то з убозтва нашої думки, здатної обняти собою лише те, що їй уявляється, тимчасом як усе інше тоне для неї в тумані, майже неспроможному викликати болю.
Коли ми впали на подвір’я, нас злапав пан Саньєт, але впізнав він нас не зразу. «А я вже довгенько до вас придивлявся, — сказав він, відсапуючись. — І все вагався, чи ж не дивниця, га? — Сказати «дивно», замість «дивниця, було б для нього помилкою; замилування до старосвітських зворотів перейшло у нього в манію. — Прецінь гребувати знайомством з такими людьми, як ви, аж ніяк не випадає. — Його землисте обличчя, здавалося, було освітлене олив’яним блиском близької бурі. Задуха, яка з’являлася в нього ще того літа, коли пан Вердюрен «цабанив» його, тепер не давала йому вільно дихнути. — Мені казали, що буде виконано неопублікований твір Вентейля: виконавці чудові, надто — Морель». — «Чому — «надто»? — спитав барон, уловивши в цьому слові якусь непошану. «Наш приятель Саньєт, — похопився Брішо, беручи на себе ролю тлумача, — незвичайний ерудит, він воліє мовити мовою тої доби, коли «надто» означало «особливо».
У сінях пан де Шарлюс запитав мене, чи я працюю; я відповів, що ні, але зараз дуже цікавлюся старим сріблом і порцеляною. Тоді він зауважив, що кращого посуду, ніж у Вердюренів, я ніде не знайду, зрештою
