Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

оті собачаки, які хотіли б нас бачити вічними рабами.

Тож хто де хоче молімося. Але любімося. І як кажуть галичани: маймося, тримаймося, шануймося і не з’їдаймося!

Народе ковбасолюбивий!

Нема ковбаси. Свині свинячою дорогою йдуть за кордони рідної землі. А нам зостається лише свинство. І чуже, і своє.

Співробітниця Гаврила з Мозамбіка свинарка Астраущенко з цього приводу каже:

— Нехай ідуть. Ліш би не було гражданской войни. А то, як ми їм не дамо, вони могут на нас пойті…

Що ж до іншого м’яса, то ми, в основному, розводили голубів. Домінуюча порода — «голуб миру». Правда, його живого ще ніхто не бачив. Лише на картинках. А з голубів, як казав дід Тимоха, користають відразу три господарі: яструб має м’ясо, вітер — пір’я, а господар — лайно…

З цього продукту, як відомо, ковбасу не зробиш.

Але ковбаса у нас буде. Та ж свинарка Астраущенко обіцяє:

— В ознаменованіє Международного дня трудящихся я могу дать від льохи Альфи по 25 поросят. Тільки щоб колгосп купив породистого брокера. А то по телевізору патякають: «Продается брокерское место», — а брокера не продають. «Мест» у нас своїх вистачає. Півсвинарника…

Чарка у нас є.

Поки на нашій суверенній землі ростиме хоч один буряк, чарка у нас буде.

Правда, дещо наростають національні амбіції. Дехто з вузькопатріотичних міркувань не хоче пити «Русскую» і «Московскую». Ще й називає їх гидотою…

Штани.

Нема. Але те, на чому носити, є і, слава Богу, не схудло. А як почне марніти, то й штани знайдуться. Ті, якими запаслися у попередні роки.

Коли ми були у вічній мерзлоті, носили штани ватяні.

Коли нас перегнали у печеру розгорнутого соціалізму, ходили зовсім без штанів. І босі. Тому й світ називав нас «комуністичною босотою».

Вожді дбали, щоб у нас на кожну душу було достатньо чавуну. І сталі. І свинцю. Тому майже всі ходили в сталевих наручниках. Їли з чавунних банячків. А коли діставали свою порцію свинцю — лягали під чавунні плити. Там штанів не треба…

Потім, коли нам дозволили поголовно красти, з’явилося усе.

Потім усе розікрали. І дивуємося: де воно поділося?

Що ж буде далі? Далі буде гірше. Приватизація.

Як повідомив Гаврило з Мозамбіка, на їхньому хуторі приватизації найбільше боїться Гришка Кіт.

— Як же мені тепер прожить? — бідкається він. — Я ж звик усе життя красти. У государства… Що ж я тепер сам у себе крастиму?

Гаврило його заспокоїв:

— Зате у Сибір тебе не затурять. Ні в Магадан. Бо тепер це вже за кордоном…

Але штани у нас також будуть. У нас на військових складах стільки штанів… Розпочнемо конверсію.

Тільки усім разом зодягати небезпечно. Московські квакуни піднімуть рейвах, що хохли збираються воювати Росію…

Буде у нас все.

Щоб ми лише не порізали корів на «барабани революції». А мануфактуру не витратили на лозунги і плакати…

Над нашою хатою ще хмарно. Але вже з проясненням.

У нашій хаті ще багато нечисті.

Але хата — своя. Ні від кого незалежна. Ні від «старшого брата», ні від заморського свата.

Отож — до праці!

Всі. Навіть ті, які були великими членами. І членами Політбюро. І членами з такого-то року. І ті, що несли з «вождем» «бревно». І ті, що те «бревно» у тайзі різали. І ті, що востаннє «вождя бачили». Бо ваш «человек» пройшовся по нашій землі «как хазяин» і зоставив руїну.

І до злагоди.

Не шукаймо крайнього.

Крайніх давно шльопнули.

Не шукаймо винних. Винних давно визначили.

Винен «піонер».

У чорному ящику з погорілого корабля соціалізму знайшли записку: «ПИОНЕР! ТЫ ЗА ВСЕ В ОТВЕТЕ!»

Тож не хмуртеся одні на одних.

Розумні — проявіть свою політичну мудрість.

Дурні — своєї «політичної мудрості» не проявляйте.

До праці!

До злагоди!

Піднімем з руїни неньку Україну!

КОРОТКІ ПОВІСТІ
Робінзон з Індустріальної
Фрагменти з життя коня Дракона та його хазяїна Робінзона Галапочки

Нестерпно палить сонце. Настирливо гуде місто.

На перетині двох його артерій — затичка. Сиренять стривожені «Волги». Бібікають «Москвичі» й «Запорожці». Кувікають «Жигулі» й «Лади». Хриплять «газики». Водії висовують голови. Шлють п’ятнадцятиповерхові благословення туди, під зелений світлофор, де якийсь нерозторопа ловить гав.

А під світлофором — диво механізованого сьогодення.

Під світлофором — кінь. Не породистий орловець. Не рисак-рекордсмен. Звичайний підкиївський каштановий гібрид. Нащадок незавидного безіменного жеребця і такої ж незнаної кобили.

На коні — вершник. На ногах сандалі епохи Христа. Вище — найсучасніші джинси, футболка, а ще вище — чорна борода.

З чотирьох боків сиренять машини.

Кінь стоїть мов укопаний. Полохливо повертає голову то в один, то в другий бік. Стриже вухами. Форкає роздутими ніздрями. Водить палаючими очима.

Вершник дзюгає зап’ятками у ребра свого транспорту. Сіпає за поводи. Кричить: «Но-о-о, Дракон!» Але зрушити з місця Дракона не може.

З будки вийшов регулювальник. Взяв коня за вуздечку.