Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

Кордон не охороняється. Червоний Лис звільнив своїх раурайтерів. Ми підемо звідси у Канаду — нашу нову батьківщину, де ми зможемо жити, як вільні люди. Хуг.

Бобер глянув спершу на вогонь, а потім на Токай-іхто.

— Це ти кажеш з гарячки!

— Кров ударила в обличчя Токай-іхто.

— Чапо, зважуй свої слова, перш ніж давати волю язикові! Перед тобою не маленька дівчинка. Твій вождь говорить до тебе!

Чапа встав і неспокійно заходив по намету.

— Токай-іхто, ти не брав участі в цій війні. Ти не знаєш, як вони зігнали нас сюди! Мов безпорадну отару, б в нас вже більше не було куль. Щоправда, дехто думав так як ти, і хотів ще раз вирити сокиру війни. Томагавк і його табірна поліція вбили їх, і вони вб'ють тебе і всіх нас, якщо ми не будемо коритись. Тому ми прийняли люльку миру, яку нам принесли.

— Кривавий Томагавк напився чарівної води, він тільки рюмсає і сьогодні нездатний буде убити навіть мишу. Але завтра він разом з своїми людьми не знайде більше нікого, кого б зміг убити, Бо Токай-іхто і намети Ведмежого братства на той час сховаються в лісах Чорних гір, і хай їх там шукає.

Бобер зупинився.

— Шонка, мабуть, ще сьогодні прийде в наші намети, — кинув він потім.

— Чоловіки Ведмежого братства бояться Шонки і двох чи трьох його озброєних людей? Вам нема чого боятись. Полишіть Шонку і його воїнів на мене. — В голосі Токай-іхто звучав глум. — Я не хочу піднімати повстання. Ти знаєш, я ніколи не вірив у те, що ми зможемо перемогти уатшітшун. Ми не маємо наміру боротись. Ми підемо звідси і почнемо нове життя.

— Ми не можемо піти звідси! Адже ми знаходимось перед самим кордоном резервації! Дорога до Канади далека. Поза межами резервації стоять довгі ножі і зустрінуть нас рушницями.

— Ні, ти помиляєшся. Довгі ножі або ще не стоять за межами резервації, або вже пішли звідти. Сокира війни зарита, і скоро випаде сніг. Вони поховались у своїх фортах, як хом'яки в норах. Прерії лежать пустельні і самотні. Коли ми рушимо в дорогу, нас мало хто переслідуватиме.

Бобер знову заходив туди й сюди по вкритій ковдрами долівці.

— Ні, це неможливо. Ти хочеш, щоб вони знову стріляли в наших жінок і дітей?

— Чому Чапа каже «знову»?

— Хіба ти й цього ще не знаєш? Вони зігнали нас усіх разом з жінками та дітьми, коли хотіли забрати в нас аброю. Ми віддали зброю, — воїн затнувся, наче його щось здушило за горло, — ми віддали їм зброю. Тільки остання рушниця, сама остання — якось випадково вистрілила. Тоді вони оточили нас з усіх боків і почали стріляти в нас, беззбройних, у наших дітей та жінок. — Бобер показав на порожню колиску, біля якої сумувала Монгшонгша, а тоді ляснув себе рукою по нозі, на яку він тепер накульгував. — Крім ножового удару Червоного Лиса, їй дісталась ще й куля. Війна і це кровопролиття… Нас тепер менше, ніж було тоді біля Кінського потоку. — Воїн стиснув кулаки, і на бронзовій шкірі його проступила блідість. — Скажи мені, чи був я коли-небудь боягузом! Ніколи! Ти це знаєш. Але… ми не можемо зважитись на те, чого ти вимагаєш. Ми переможені. Ми повинні мовчати, сидіти тихенько і збирати каміння. Поспитай членів ради в усіх наметах дакотів. Їхні язики скажуть тобі те ж саме.

Токай-іхто підвівся. Він підійшов впритул до Бобра і глянув йому в очі.

— Чапо! Я не можу сказати тобі більше, ніж уже чули твої вуха. Також не маю часу об'їхати всі наші селища і протягом годин, ба й днів курити там люльку ради. Шонка знає, що я поспішатиму до ваших наметів. У нас лишилось обмаль часу, треба діяти швидко і, не гаючись, вирушати и далеку дорогу. Ходімо!

— Вождь Токай-іхто, Ведмеже братство не має права утекти від великого племені дакотів. — Бобер говорив запально. — Тут ми в неволі, але всі разом. За межами резервації Ведмеже братство буде схоже на маленьку зграю дичини, яку швидко перестріляють. Ми мусимо спершу поговорити з Татанка-йотанкою.

— Татанка-йотанку перехитрили білі люди, і його нема в резервації. Ти не знайдеш його ніде. Отже, рушаймо. Це не втеча. Там, угорі, на річці Сурі, ми зустрінемось з найхоробрішими дакотами з Міннесоти, які ще чотирнадцять зим тому шукали і знайшли там нову батьківщину.

— Але чи надовго? Уатшітшун прийдуть і туди й знову поневолять нас. Ніколи ми вже не полюватимемо на білонів, мій вождь!

— Ти маєш рацію. Нам треба піти новим шляхом, якого ще не знають уатшітшун. Ти збираєш тут каміння з поганого поля. Ніхто тобі не допомагає, бо це твоє власне поле. Хіба не краще нам володіти спільно добрим шматком; землі, навчитись разом обробляти поле, сіяти і разом збирати врожай? Червоношкірі люди ніколи інакше не робили, але це буде вірним і в майбутньому.

Бобер відповів не зразу. Він мовчки щось обмірковував. В його очах з'явився інший вираз, ніби він побачив перед собою якусь далеку мету.

— Що ти кажеш — це добре, — нарешті повагом промовив він. — Дуже добре. Але рушниці уатшітшун стоять; між тобою і твоїм хорошим планом. Уатшітшун забороняють нам разом сіяти і збирати врожай.

— Тому ми й мусимо залишити резервацію, щоб бути знову вільними.

В очах Бобра стояли ледве стримувані сльози.

— Ми переможені, Токай-іхто. Червоношкірим людям живеться тепер так само, як чорношкірим. Усі ми раби.

— Ходімо! — Вождь міцно схопив за плече свого товариша. — Ми довго мандрували з тобою. І сьогодні ти не покинеш мене, Чапо.

Чоловік судорожно стиснув кулаки.

— Що ти кажеш, — це добре, — пробурмотів він ще раз, — але в нас більше немає сили. — Він захитався, ніби втративши опору, розтулив руки і