Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

випростав їх, мов у смертній агонії. — Токай-іхто, те, про що ти кажеш, нам треба було зробити раніше, поки ще був час. План дуже хороший…

Бобер поволі відходив од вождя, поки не наштовхнувся на стіну намету. Він притулився чолом до соснової жердини. Обличчя його болісно скривилось, а великі чорні очі з невимовною тугою дивилися з-під гніту поневолення на ілюзію свободи.

Токай-іхто стояв біля вогнища. Спалахуючи, шугали вгору язики полум'я. Він дивився на свого товариша, що все ще стояв спиною до нього.

Вождь сів до вогнища і взяв у рот люльку. Уїнона відчула, як від збудження її кинуло в жар. Геть з рабства, сказав її брат, геть із жалюгідного притулку до нового житла!

Токай-іхто чекав. Незабаром має прокрастися до свого намету Чорний Сокіл Настала ніч. Навкруги було темно й тихо. Тільки десь вив голодний собака.

Уїнона вийшла. Мабуть, вона хотіла подати Чорному Соколові якийсь умовний знак, що він може ввійти. Незабаром вона повернулась і знову сіла під стіною намету біля Монгшонгші.

— Він відповів на мій знак, — сказала дівчина. — Зараз він буде тут.

Усі чекали. За кілька хвилин показався Четансапа; довга, страшенно схудла постать його вповзла з-під запони в намет. Ще не підводячись з долівки, він обвів палаючими від гарячки очима намет і всіх присутніх. Потім насилу встав і наблизився до вогнища. Токай-іхто побачив на його грудях ликову пов'язку і дві відкриті гнійні рани. Вузький череп перетинав шрам від удару шаблею. Ненависть і голод були відбиті на обличчі Четансапи; він ще раз оглянувся, наче його хтось переслідував. Та враз дика бурхлива радість охопила Чорного Сокола і освітила його обличчя.

Він не сідав. Токай-іхто підвівся.

— Вождь, — поспішно сказав Чорний Сокіл, — добре, що ти тут. З мого намету койоти не зможуть тебе вигнати.

— Я знаю, Четансапа, що ти заступився за мене.

Четансапа відмахнувся.

— Ти ж мене теж не зрадиш. Чи Шонка здогадується, що ти тут?

— Як тільки хміль вийде йому з голови, він кинеться шукати мене тут. Може, він уже скоро з'явиться.

Монгшонгша підвелася і очікувально стояла поблизу обох чоловіків. В руці вона тримала дві худі засмажені ворони, які приготувала своєму чоловікові.

З грудей Четансапи вирвався звук, що означав сміх.

— З'їж сама цих ворон, — відповів він на німий жест Монгшонгші, — або віддай їх Гапеді. Мені вже не треба м'яса. — Він знову обернувся до Токай-іхто.

Монгшонгша, похиливши плечі, пішла назад на своє місце в глибині намету.

— Я вже не маю більше сил, — пояснив він своєму вождю. — Рани не гояться. Я вмру, і це мене мало турбує. Я не хочу більше жити ховаючись і вночі крадькома пробиратись у свій намет, щоб забирати їжу в Гапеди. Я вмру, але вмру не сам.

— Не треба тобі вмирати, Четансапа.

Здавалось, він не почув цих слів. Його думки нестримно линули далі з якоюсь розпачливою силою. Він схопив вождя за руку.

— Ти чуєш, Токай-іхто? Я вмру, але ти мусиш помститися за мене. Склич наших людей. Вони повинні взятись до зброї і боротись. Ми загинемо із славою. Вирийте сокиру війни і боріться. Тут ми не будемо жити. Ти чуєш, Токай-іхто!

Чорний Сокіл тремтів від хвилювання. З горла його полилася кров, і він заточився.

— Токай-іхто!

— Ми не будемо тут жити, — відповів вождь, — це правда. Ми підемо звідси ще сьогодні вночі. Кордон охороняється погано. Ми підемо і візьмемо тебе з собою.

Четансапа хотів сісти, але ноги його підломились, і він упав. Токай-іхто підскочив до хворого і поклав його на ковдри та хутра. Воїн важко дихав. Запала довга тиша.

— Що ти сказав? — спитав він згодом. — Ви не повинні йти звідси. За межами резервації Ведмеже братство буде самотнє і зможе вбити лише небагатьох ворогів. Ви мусите лишитись тут, скликати всіх чоловіків дакоти, і тисячі воїнів повинні вбити за одну ніч тисячі ворогів. Гавандшіта розмовляв з духами. Ми переможемо уатшітшун, і вся земля аж до великої води знову належатиме нам.

— Гавандшіта вже одного разу казав про це і помилився, — відповів Токай-іхто.

— Ти надто довго був в уатшітшун! — вигукнув Четансапа. — Ти більше не віриш духам червоношкірих людей?! Ми не будемо тут жити. Ви повинні помститись за мене, і якщо не зможете перемогти, то вмріть усі із славою.

— Ми хочемо жити, Четансапа.

Чорний Сокіл, здавалось, заціпенів від цих слів. Потім його обличчя скривилось.

— Татанка-йотанка втік від нас, — промовив він з глибокою гіркотою, — і Токай-іхто йде до боягузів, він хоче жити. — Четансапа відвернувся. — Для чого, ти визволився з неволі, Токай-іхто? Лише для того, щоб тепер утекти, як койот? йди геть з мого намету! — Поранений насилу говорив, але його хвилювання було таким великим, що з грудей нестримно виривалися все нові й нові слова. — Скажи мені зараз же, Токай-іхто, ти будеш боротися чи ні? Ганьба тобі, коли ти не візьмешся до зброї! Не за боягуза заступався я в раді!

— Четансапо! — гостро відказав Токай-іхто. — Ми боротимемось, але іншим шляхом, ніж ти собі уявляєш. Наші чаклуни завжди казали нам, що уатшітшун володіють таємницею, яка надає їм сили. Я знаю тепер таємниці уатшітшун, але білі люди не знають моєї таємниці, яку я розгадав, сидячи у льосі форту. Ти підеш разом з нами. Ти потрібний нам.

Чорний Сокіл глянув на Токай-іхто. Здавалося, лише тепер він намагався збагнути зміст неясних слів або принаймні повірити їм, але в ньому знову прорвалось озлоблення переможеної, переслідуваної і зацькованої людини, в якої було лише одне бажання — втопити себе самого і всіх інших у кривавій, смертельній боротьбі.

— Токай-іхто, — сказав він, трохи підвівшись, — ти завжди