Читати книгу - "Останнє літо"

добра. Доброта була не тільки написана на її опасистому, колись гарному обличчі.

Доброта була і в спокійних рухах, якими вона поправляла накинуту на плечі теплу хустку, і в її руках, товстих і м’яких, з добрими пухкими подушечками на пальцях.

І сивувате волосся було добре й статечно зачесане на прямий проділ і закладене ззаду великим спокійним вузлом. «А от уже діамантові сережки в вухах, мабуть, з дурості, — подумав Серпілін. — Чого це вона, їдучи до мене, начепила свої сережки?»

— Дуже рада вас побачити, Федоре Федоровичу, — промовила Пікіна, кілька разів глибоко зітхнувши перед цим, не від туги, а щоб віддихатись. — Я вас зразу ж упізнала. Мені Геннадій Миколайович фотографію присилав, де ви разом зняті. Але зараз у вас кращий вигляд. І молодші. Як ваше здоров’я? Зовсім одужали після аварії?

Виявляється, вона знала, чому він тут.

— Видужав, — сказав Серпілін. — Ще раз лікарі оглянуть — і на фронт!

Вона зрозуміла це як нагадування й заспішила:

— Я не затримаю вас, не турбуйтесь, — і, витягши з сумки конверт, посунула його по столу своєю м’якою рукою з подушечками на пальцях. — Повертаю вам з великою вдячністю суму, яку ви мені після того, що сталося, надіслали. Обставини дозволили не торкатись до неї, але не зважилась послати її вам назад, бо ви могли не так мене зрозуміти. Чекала нагоди особисто подякувати вам за виявлене милосердя.

— Яке там милосердя! — не беручи пакета, що лежав на столі, сердито сказав Серпілін. — Зробив, як вважав за краще, думав, згодяться. Невже вам зовсім не потрібні гроші, що й витратити не змогли?

— Зараз я вам все поясню.

Вона склала перед собою долоньками всередину свої пухлі руки таким жестом, ніби хотіла пояснювати все це дитині. Серпілін навіть усміхнувся, але вона не помітила, її обличчя було серйозне.

— Як ви знаєте, в двадцять п’ятому році Геннадію Михайловичу довелось демобілізуватися з армії через мого брата Сергія Петровича.

Серпілін усе ще згадував, як же її звуть. Пікін говорив, а він забув. Тепер згадав. Її звали Надія Петрівна.

— Сергій Петрович був у мирському житті багатою, як на ту пору, людиною, мав велику фірму. Сам був інженером і підприємцем, тоді це було в дусі часу. Але потім виявилось…

Вона спинилась, підшукуючи вираз, а Серпілін механічно відзначив її дивні слова — «у мирському житті». «У мирському, у мирському. Що б це могло означати — в мирському?»

— Після того як забрали коштовності, бо Сергій Петрович відмовився їх добровільно здати, і його вислали на Соловки, це, як ви знаєте, відбилось і на моїй з Геннадієм Михайловичем долі; йому на цивільну службу довелося перейти рахівником.

— Знаю. Він мені пояснював.

— Але зовсім не піклуватися про брата я, звісно, не могла; я й на Соловки до нього їздила, і в Томськ на вільне поселення. Він облишив там, у Сибіру, мирські справи й прийняв духовний сан. А перед війною його висвятили на воронезьку єпархію, і він залишив Воронеж уже під бомбами на вимогу свого духовного керівництва. «Он, виявляється, де її братик був улітку сорок другого! — подумав Серпілін. — Недалеко від нас, грішних, у тих самих краях. Тільки та різниця, що він на вимогу свого керівництва залишив ті краї під бомбами, а ми, грішні, на вимогу свого керівництва хоч і під бомбами, але не залишали їх до останньої можливості».

А про те, що його шурин став чи то архієреєм, чи навіть митрополитом, Пікін не говорив. Або соромився, або ж побоювався, що Бережний кепкуватиме з нього.

— Брат у миру був Сергієм, а як прийняв сан, — став Никодимом, — сказала Пікіна так, ніби, почувши це ім’я, Серпілін зразу повинен зрозуміти, хто її брат.

Він справді пам’ятав це ім’я з газет. Цей Никодим був чи то членом комісії по розслідуванню фашистських злочинів і підписував її документи, чи то підпис його стояв під закликами про участь віруючих у збиранні коштів на танки й літаки для Червоної Армії.

— Відтоді як він переїхав до Москви, я веду його господарство. Ну, яке господарство! — Пікіна розвела руками, ніби хотіла пояснити цим жестом: яке може бути господарство в духовної особи. — Але про хліб насущний думати не доводиться. До того ж, — трохи повагавшись, додала вона, — у мене від нашої мами дещо збереглося. Два її кулони й брошку я на початку війни пожертвувала. Але все-таки трохи лишила й на чорний день.

Вона ледь помітним рухом руки показала на сережки у вухах. «Ось навіщо ти їх наділа, — подумав Серпілін. — Щоб довести мені, що не бідуєш».

Тим часом Пікіна тією самою рукою, якою перед цим показувала на сережки, делікатно посунула по столу конверт.

— Гаразд, не треба, то й не треба.

Серпілін узяв конверт і увіпхнув його в польову сумку, що лежала на столі, вирішив додати ці несподівані гроші до тих, що збирався лишити батькові.

— Ви не знаєте нічого нового про Геннадія Миколайовича? — спитала Пікіна, якій давно кортіло спитати про це, головне для неї, але не розпочинала цієї розмови, поки не позбулася незручності з грошима, яка хвилювала її.

— На жаль, не знаю, — сказав Серпілін, — нам таких відомостей не сповіщають. Та, мабуть, і самі не мають.

Він справді нічого не знав про Пікіна. Зовсім нічого.

Восени минулого року, коли історія з Пікіним лишилась позаду і без наслідків, після Курської дуги і нових нагород, які одержали за неї, Серпілін написав у інтендантське управління запит: які права на одержання одноразової допомоги й пенсії мають жінки тих генералів, які потрапили в полон?

Пікін буквально напередодні полону дістав звання генерала, але в розпалі боїв, так і не встиг переобмундируватись і в повідомленнях німців пройшов як полковник.

А в наших інтендантських документах був уже генералом.

Відповідь прийшла досить швидко. Інтендантське управління повідомляло, що сім’ї генералів, які потрапили в полон, забезпечуються пенсією і одноразовою допомогою лише в тому