Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

слова Фішера: «Отто Міллер нікого не зрадить».

— Дякую за пораду, патроне. Але ж процес, мабуть, закритий? Не кожен на нього потрапить.

— Не турбуйтесь. Підемо разом, маю дві перепустки: одну випросив спеціально для вас, певен — суд піде вам на користь.

Зал судового засідання чималенький, але напівпорожній, вхід сюди заборонений. Директор заводу Вальтер Зоннеман і Альфред Майвальд, що був при ньому, як ад’ютант, показавши свої аусвайси, сіли в третьому ряду, недалечко від місця для підсудного.

Директор штовхнув Майвальда:

— Дивіться, дивіться, майоре, он ведуть.

Майвальд не одразу впізнав чоловіка, який йшов між двома конвоїрами. Що вони зробили з ним? Два тижні тому був кремезняк, рухливий такий, вольовий. Тепер знівечений, змарнілий, неначе з хреста знятий. На ньому, мабуть, немає живого, не-ушкодженого місця. Очима, здавалося, шукав когось. І їхні погляди зустрілись на якусь мить. Майвальд помітив болісну усмішку, що сяйнула на губах Міллера і враз погасла — він опустив голову, не хотів привертати уваги спостерігачів.

За кілька хвилин з’явилися судді; сиділи вже на своїх місцях і прокурор, і адвокат, хоч останній тут не мав ніякісінької ваги, просто треба було дотримати формальностей судової процедури.

Головуючий, — років п’ятдесяти, з довгастим випещеним обличчям, прилизаним чорним волоссям, — окинувши присутніх холодним поглядом синюватих очей, звірив, чи всі з’явилися, що викликані по судовій справі Отто Міллера, поклав перед собою обвинувальний висновок й голосно зачитав його.

Потім почався допит обвинувачуваного. І суддя, і прокурор, і оборонець — усі воліли «полегшити» тяжкий злочин підсудного, якщо він скаже суду правду про зв’язок з організацією.

— Не самі ж ви, підсудний, створювали оцю бомбу, хтось же, мабуть, допомагав вам: приносив якісь матеріали, вибухівку та й креслення.

— Ні, — рішуче покрутив Отто Міллер головою. — Ніхто мені не допомагав. Я говорив слідчому й вам кажу: сам, своїм розумом дійшов і своїми руками, — розправив тремтячі, понівечені пальці, — зробив своїми руками.

— Ну, гаразд. Нехай самі зробили. Але ж для когось? Хтось же замовляв вам цю диявольську машину, платив гроші? Не задарма ж ви працювали? — допитувався прокурор.

— Ніхто не давав мені ніяких замовлень, ніхто й платити не міг, — спокійно і впевнено відповів Отто Міллер.

Суді мовчки перезиралися між собою.

— То, може, підсудний, ви комусь готували ювілейний подарунок? — глузливо примружився суддя синіми, мов скляними очима.

Отто Міллер нічого не відповів. Прокурор поставив нове запитання.

— Скажіть, підсудний, ви належні о до якоїсь партії?

— Поки що ні. Але поділяю погляди комуністів, — чітко відповів Міллер, гордо піднявши голову.

— Он як! То, значить, і бомбу створили для комуністів? — визвірився прокурор.

— Ні, — покрутив Міллер головою, — те, що я зробив, то лише для себе.

— Для чого ж вона вам? Що це — декоративна річ, якою можна прикрасити кімнату? — підвищив голос вкрай обурений прокурор.

Отто Міллер ледве тримався на ногах; він добре знав, чим усе скінчиться, і, зібравши останні сили, сказав:

— Для чого питаєте? Щоб запалити увесь третій рейх! Так, так, пане прокуроре, — зруйнувати до біса проклятий фашистський режим! — Дивлячись гнівно палаючими очима то на розгубленого обвинувача, то на суддю, Міллер хотів кинути ще щось дошкульніше, та головуючий позбавив його слова.

На тому й закінчився судовий допит обвинувачуваного. Судді пішли на нараду.

— Ну що, майоре? — показав директор на двері, у які вивели підсудного. — Переконалися? Типовий фанатик-марксист! Ходімо. Вирок відомий — шибениця!

— А може, послухаємо його останнє слово?

— Яке ще слово? Йому не дадуть, — впевнено сказав директор.

— Чому?

— Бо він може наговорити такого… — директор махнув рукою.

Зоннеман підвівся, і Майвальд мусив іти за ним. «Прощавай, геноссе Міллер! Я розповім людям про твою мужність». — сказав він подумки, залишаючи зал судового засідання.

РОЗДІЛ XI
ІРОНІЯ ДОЛІ

Фашисти ніяк не могли повірити в наближення своєї повної поразки. Ще б пак! Гітлер же пророкував третьому рейху тисячолітню історію. І от, на тобі, корабель ледь-ледь тримається на хвилях розбурханого моря, а буря чимдалі стає могутнішою.

Офіціоз нацистської партії газета «Фолькішер беобахтер», з першої сторінки якої Гітлер ще восени сорок першого хвалькувато проголосив про свою повну перемогу над Росією, тепер, через три з половиною роки, намагається переконати читачів виступами рейхсміністра Геббельса в тому, що повна і остаточна перемога над совєтами буде саме тут, у центрі рейху.

Та вже мало хто звертав увагу на галасування рейхсміністра і по радіо, і на сторінках газет. Ті, що заподіяли злочин проти людства, боялися помсти й мізкували, як би заплутати свої криваві сліди, змінювали шкіру.

Фабрикантів та заводчиків непокоїло те, що все їхнє багатство може опинитися в руках ворогів. І вони вивозили свої цінності туди, звідки рухалися американські та англійські війська — з ними легше домовитись. А під те, чого не можна евакуювати, закладали вибухівку, щоб зруйнувати в останній час.

Ті німці, що нічого спільного не мали з фашизмом, а навіть самі стали жертвами нацистського божевілля, з надією дивилися на схід, чекали Радянську Армію, як свою визволительку.

На прохання директора заводу Вальтера Зоннемана інспектор Майвальд залишився в нічну зміну. І саме тієї ночі гестапівці заарештували майстра інструментального цеху Ернста Фрейліха. Обставини ускладнювалися. Треба про це вчасно попередити товаришів з організації опору, яких Фрейліх знав.

Тому й крутиться Альфред Майвальд біля брами заводу так раненько, виглядає друзів, що мають прийти на ранкову зміну. Найголовніше