Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Цей виноград, безумовно, посадила людина, — задумливо сказав Ашот. — Але кому він був потрібен? Адже звідси й урожай не винесеш.
— Звичайно! Господар саду сидів тут, з’їдав весь урожай, а на початку зими, розжирівши, як ведмідь, ішов, перевалюючись з боку на бік, у село, — висловив свою думку Гагік.
Ашот не обізвався на жарт товариша. «Тут ховається щось серйозніше», — говорив його погляд.
— Гм! Поглянь-но туди, Ашот! Дивись, он сліди старого арика… Сюди проходила вода. Сад поливали!..
І справді, на схилі гори лишилися сліди арика.
— Подивись ще сюди, — вів далі Гагік. — Цей чубук підрізали, щоб омолодити лозу… Я певен, це справа рук людини!.. Мені дід розказував, що якийсь добрий чоловік насадив десь у горах дуже давно великий сад…
— Почекай, Гагік! — перебив його Ашот. — Для нас, юних натуралістів, відкрилося цікаве діло. Давай-но займемось цим серйозніше. Май на увазі, що такий сад може відіграти важливу роль у житті всіх колгоспів Араратської долини і в першу чергу — в житті нашого колгоспу. Але про це потім. А поки що треба як слід вивчити нашу знахідку.
Слід колишнього арика тягнувся від верби до самого саду, що розкинувся на маленькій, занесеній снігом ділянці. Там, де росли очерет, верба й карагач, очевидно, було колись водоймище. Поступово воно замулилось.
— Ясно! — зробив висновок Ашот, уважно оглянувши це місце. — Пригадуєш, Гагік, що наш потік саме тут і промчав? Отже, тут було водоймище. Коли вода виривалася з печери, садівник запасав її для винограду і потім поступово витрачав. Так?.. Але хто це був? Як потрапив сюди він і чому поселився в глухому кутку проклятої людьми ущелини?.. Ми повинні знайти його житло. Він же десь тут жив?..
— Шкода, що він не залишив нам своєї адреси…
— Ні, залишив! — рішуче перебив Ашот. — Він протягом багатьох літ кожного дня приходив сюди, у свій сад. Значить, повинна бути й стежка до його житла.
— Справді!.. Давай оглянемо майданчик з усіх боків.
Пильно обдивившись усі кущі, Ашот і Гагік нарешті помітили сліди якоїсь стежки. Вона вела до скель, що закривали Барсову ущелину з заходу. Очевидно, колись люди ходили цією стежкою до саду. Хлопці нерішуче зупинились: іти вперед чи повернути назад?..
— Е, яке нам діло, хто він був і де жив? — махнувши рукою, сказав Гагік і повернув до виноградника.
Проте Ашотові не давала спокою таємниця загадкового саду. Він не маїв сумніву в тому, що знайдена ними стежка приведе до житла власника саду. Може, господар виноградника жив у приміщенні з дверима? У нього, мабуть, була якась піч, якесь знаряддя. Про це свідчив хоча б спиляний чубук. А якщо господар залишався тут і взимку, то його житло, видно, тепле… Нарешті, могли зберегтися якісь залишки їжі і хатні речі…
Тут Гагік, який досі байдуже слухав Ашота, раптом перебив його:
— Ось тепер ти переконав мене… Можеш не продовжувати, ходімо!
Коли хлопці підійшли ближче до скелі, Гагік нахилився і, піднявши щось з землі, показав Ашотові. То був клапоть вовняної полатаної шкарпетки.
— Цей чоловік став тепер, мабуть, — кавтаркусі, — боязко прошепотів Гагік. Вигляд у нього був такий серйозний, що Ашотові стало смішно.
— Який там кавтаркусі? — сказав він особливо бадьоро, щоб підкреслити свою безстрашність.
— Дід розповідав, що коли людині перевалить за сто п’ятдесят, вона стає кавтаркусі. Борода в неї відростає до кісточок і плутається в ногах. Чоловік так перероджується, що не пізнаєш. Перевертень… Вночі спускається з гір і краде дітей у селі… Кілька років тому з нашого села дитина пропала, пам’ятаєш?..
— Її гієна вкрала, дурню, це ж давно відомо. Гієну мисливці вбили…
Хай гієна — все одно страх у серці Гагіка з хвилини на хвилину зростав. Та хлопець не хотів цього показати і, як півень, що йде в бій, задерши голову, гордо ступав уперед.
— Хай буде гієна. Мені що? Але ти чого зблід?.. — сказав він і нахилився, щоб пропустити вперед Ашота. — Проклятий черевик! Іди, йди, я зараз…
— Хто зблід? Я? — обурено перепитав Ашот і рішуче попрямував уперед.
Правда, рішучості в нього було небагато, особливо, коли вони опинились перед кам’яною стіною й побачили, що стежка веде далі по скелястому схилу з кам’яними східцями, зробленими руками людини…
Розділ шістнадцятий
Про те, куди вела таємнича стежка
— Ну, смачний виноград? — весело запитав Ашот, повернувшись у печеру.
Він вдавав з себе безтурботного, хоч кам’яні сходи не виходили з його голови. Куди вони ведуть? Ашот не наважився навіть з Гагіком іти далі, а вирішив повернутися в печеру, щоб добре обміркувати з товаришами дальші дії.
— То як, наїлися винограду? — підійшли наші герої до хворих.
— Авжеж, наїлися! У мене аж пухлина стухла, — вперше за весь час посміхнувся Саркіс.
І Шушик зустріла їх щасливою усмішкою людини, до якої повертається життя.
— Кожен з вас по двадцять порцій глюкози прийняв! Як же тут не стухне пухлина! — жартував Гагік.
Шушик прислухалась до веселої розмови товаришів, але відчувала, що і Ашот, і Гагік чимось стурбовані.
— Що трапилось? І чому ви не принесли більше винограду? — запитала вона, підозріливо поглядаючи на хлопців.
— Нічого не трапилось… Асо, де наша важка зброя? Перед старою печерою? Візьмемо її… — І, ніби виправдовуючись, Ашот додав: — Треба бути обережним…
— Ні, щось трапилось! Куди ви йдете? — в блакитних очах Шушик спалахнула тривога.
— Нічого особливого…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полонені Барсової ущелини», після закриття браузера.